Данута Шемеляк - Не купиш мене, Данута Шемеляк

5. Тріщини в броні

Пентхаус Максима став полем бою. Анна заполонила його простір, як буря — її фарби розтікалися по столу в їдальні, пензлі валялися на дивані, а запах просочився навіть у його ідеально чистий кабінет. Вона малювала ночами, коли він спав, її футболка була вкрита плямами, а очі горіли впертістю. Максим лютував — його світ, де все мало своє місце, руйнувався під її хаосом.

— Ти перетворюєш мій дім на смітник, — гаркнув він одного вечора, увірвавшись до вітальні. Він був у домашньому — чорна футболка й спортивні штани, — але його голос зберігав ту саму владність, що й у костюмі. У руках він тримав її пензель, знайдений на його кріслі, і кинув його на стіл із гучним стуком.

Анна підняла голову від полотна — великого, сповненого червоних і синіх мазків, що нагадували бурю. Її пальці були в фарбі, а на щоці виднілася синя смуга. Вона всміхнулася — криво, зухвало.

— Твій дім? — парирувала вона, її голос дзвенів сарказмом. — Я думала, це тепер і мій дім. Чи контракт цього не враховує?

Він ступив ближче, його очі потемніли, а щелепа стиснулася.

— Ти тут гість, — кинув він, його голос став низьким, загрозливим. — І я не дозволю тобі влаштовувати цей бардак. Прибери.

Анна відклала пензель, її рухи були повільними, розрахованими, і встала, її кеди заскрипіли по підлозі. Вона підійшла до нього, зупинившись так близько, що відчула тепло його тіла, і глянула вгору, її очі блищали викликом.

— Я не твоя прислуга, Максиме, — сказала вона тихо, але твердо. — І не твоя лялька. Якщо тобі потрібен порядок, найми когось. А я малюю. Це моє життя, а не твоє.

Він стиснув кулаки, його погляд ковзнув по її обличчю — від синьої смуги на щоці до її губ, що тремтіли від злості. Він хотів крикнути, наказати, але щось у її очах — не просто впертість, а вогонь — змусило його завмерти. Він розвернувся й пішов, його кроки гуділи по мармуру, але в грудях стискалося від дивного відчуття.

Наступного вечора Анна малювала знову — цього разу в кутку вітальні, де світло від лампи падало на полотно. Її пальці рухалися швидко, мазки лягали хаотично, але з прихованим змістом — буря, що виривалася з її душі. Вона не почула, як Максим увійшов, його босі ноги були тихими на підлозі. Він зупинився позаду, його руки схрестилися на грудях, і кілька хвилин просто дивився.

— Що це? — кинув він нарешті, його голос був різким, але з ноткою цікавості, яку він не зміг приховати.

Анна здригнулася, її пензель зупинився в повітрі. Вона обернулася, її очі звузилися, але вона не відступила.

— Картина, — відповіла вона сухо, повертаючись до роботи. — Чи ти сліпий, крім того, що пихатий?

Він підійшов ближче, його тінь упала на полотно, і вона відчула його запах — свіжий, із ноткою кедру. Він нахилився, його погляд пробіг по мазках, і він насупився.

— Ти витрачаєш мої гроші на цю мазанину? — кинув він, його голос був холодним, але менш упевненим, ніж зазвичай.

Анна відклала пензель і обернулася, її обличчя опинилося в кількох сантиметрах від його. Її груди здіймалися від уривчастого дихання, а очі горіли.

— Це не мазанина, — сказала вона, її голос тремтів від злості, але був твердим. — Це мій біль. Моя сила. Те, що ти ніколи не зрозумієш, бо все твоє життя — це цифри й контроль. Ти можеш купити мене на рік, але не купиш цих почуттів.

Він завмер, його погляд ковзнув по її обличчю — від губ до її очей, що палахкотіли. Її слова вдарили сильніше, ніж він чекав, і він відчув, як його броня — холодна, непробивна — дала тріщину. Він відступив, його руки опустилися, але він не відвів очей.

— Закінчуй, — кинув він, його голос був тихшим, майже хрипким. — І не розкидай пензлі по всьому дому.

Він пішов, але через годину повернувся — із чашкою кави в руках. Він поставив її на стіл поруч із її полотном, його рухи були різкими, але обережними. Анна підняла голову, її брови злетіли вгору.

— Що це? — спитала вона, її голос був сповнений підозри.

— Кава, — буркнув він, не дивлячись на неї. — Ти виглядаєш, ніби не спала тиждень.

Вона глянула на чашку, потім на нього, її губи скривилися в ледь помітній усмішці.

— Ти отруїв її? — пожартувала вона, але її голос був м’якішим, ніж зазвичай.

— Пий або вилий, — кинув він, розвертаючись до дверей. — Мені байдуже.

Він пішов, але Анна взяла чашку, її пальці стиснули тепле скло. Вона ненавиділа його — його зверхність, його правила, — але кава була міцною, саме такою, як вона любила. Вона зробила ковток, її очі звузилися, коли вона глянула на порожній дверний отвір. Він не наказав, не насміхався — просто приніс. І це дратувало її більше, ніж усі їхні сварки.

Вона повернулася до полотна, її пензель знову загудів по тканині, але в голові крутилася думка: може, в цьому холодному багатії є щось більше, ніж вона думала? Вона відкинула її, стиснувши губи. Ні. Він просто грає свою гру. Але тріщина в її власній броні вже з’явилася — маленька, непомітна, але реальна.

І це дратувало її найбільше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍