Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

— Відведіть княгиню до її покоїв, — наказую слугам.

Анастасія кидає на мене швидкий погляд — чи то з подивом, чи то з полегшенням. Я бачу, як її груди здригаються від глибокого вдиху, ніби вона сподівалася, що я одразу ж затягну її у подружню спальню.

Я не поспішаю.

Вона має звикнути. Має усвідомити, що її доля вирішена, що вороття немає.

Слуги ведуть її нагору, а я залишаюся стояти внизу. Дивлюся їй услід, спостерігаючи, як вона тримає спину рівно, хоч плечі її напружені.

Єлизавета мала рацію — дівчина не така вже й проста. Вона боїться, але не ламається під гнітом обставин.

Що ж, подивимося, як довго це триватиме.

Я знімаю рукавички, повільно розстібаю верхній ґудзик камзола і прямую до свого кабінету.

Моя новоспечена дружина тепер у моєму домі. І тепер вона належить мені.