Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

Глава 4. Нова домівка

Анастасія

Карета зупиняється перед величним маєтком. Мороз пробігає по спині. Дубові двері карети відчиняються, випускаючи на мене порив крижаного повітря, змішаного з ароматом воску, дерева і старовини. Я роблю крок вперед, але ноги стають ватяними. Велич цього місця пригнічує мене, а ще більше — його непривітність. Це не просто чужий дім, це пастка, з якої немає виходу.

Маєток величний, але похмурий. Височезні вежі здіймаються в небо, немов мовчазні вартові, що приховують у своїх стінах темні таємниці. Грубі кам’яні стіни, важкі різьблені двері, довгі коридори, в яких кроки розчиняються в глухій тиші. Тут панує холод, не лише фізичний, але й той, що пробирає до кісток.

Я стою на широкому подвір’ї, вдивляючись у фасад маєтку. Усе в ньому здається чужим, непривітним. Я роблю крок уперед, та ноги ніби тремтять. Наче я ступаю в пастку, з якої вже не буде виходу.

Двері відчиняються, і назустріч виходять слуги. Вони вишиковуються у стрій, очікуючи на мого… чоловіка. Вітольд проходить повз них, навіть не глянувши у мій бік. Його впевнені, рішучі кроки звучать у тиші, віддаючись луною в моїх грудях.

— Ласкаво просимо, княгине, — сухо говорить старший дворецький, літній чоловік із гострими рисами обличчя.

Я мимоволі стискаю пальці на тонкій тканині сукні, вдихаючи на повні груди. Моє серце калатає десь у горлі. Я ще не звикла до цього звертання. Княгине. Я нею стала, але чи означає це, що я маю почуватися господинею цього будинку? Ні, поки що я тут зайва.

— Прошу, княгине, — слуга з сивими скронями вклоняється мені, пропонуючи увійти.

Я намагаюся всміхнутися у відповідь, та губи мене не слухаються. Усі погляди прикуті до мене. Дехто з прислуги дивиться байдуже, але є й ті, в чиїх очах виблискує відверта зневага. Молоденька покоївка, що стоїть у другому ряду, скептично зводить брови, а біля неї літня жінка схрещує руки на грудях і хитає головою, немов не схвалює мого приходу.

Серце починає битися швидше. Вони не чекають на мене. Вони не бачать у мені нову господиню. Я для них чужа.

— Княгине, дозвольте провести вас до ваших покоїв, — холодно каже дворецький.

Я киваю, бо голос зрадницьки застряє в горлі. Роблю крок уперед, та в цю мить краєм ока ловлю якийсь рух. Покоївка, що дивилася на мене зневажливо, тихо шепоче щось своєму сусідові, молодому слузі. Той хихикає, а потім кидає на мене погляд, сповнений насмішки.

Жар обпікає мої щоки. Я не знаю, що вони сказали, але відчуваю: це стосувалося мене.

Із цього місця немає вороття. Це мій новий дім. Хоч би яким холодним і чужим він був.

Усередині все вражає розкішшю: високі стелі, прикрашені ліпниною, дорогі килими, масивні канделябри. Але тут немає тепла. Все надто ідеальне, надто бездоганне, ніби тут немає місця для живих людей, лише для ляльок, що не мають серця.

Зі сходів повільно спускається літній чоловік у чорному фраку — керуючий маєтком.

— Ваша світлість, покої для вас підготовлені, — промовляє він рівним голосом, навіть не дивлячись на мене. — Чи маєте ви особливі побажання?

Я б хотіла, щоб мене тут не було. Але, звісно, не можу сказати цього вголос.

— Ні… Дякую, — відповідаю тремтячим голосом.

З-за рогу визирають слуги, їхні погляди колючі, оцінювальні. Вони розглядають мене так, ніби я не княгиня, а самозванка, яка потрапила сюди випадково. Ніхто не кланяється, ніхто не усміхається. Вони чекають, спостерігають, оцінюють.

Вітольд поводиться відсторонено. Він не цікавиться моїми думками, не намагається заспокоїти чи підтримати. Немов мене тут взагалі немає.

Я йду за дворецьким крізь довгі похмурі коридори, і холод кам’яних стін пронизує мене. Десь далеко чути гул кроків, а за вікнами завиває вітер, ніби природа теж відчуває, що мене привели сюди не як бажану наречену, а як жертву, принесену на вівтар чужих рішень.

Вітольд крокує попереду, не обертаючись, не гальмуючи ходу, наче не переймається тим, чи встигаю я за ним. Його постава пряма, впевнена, а плечі випромінюють холодну владу. Він не говорить ні слова, і ця тиша гнітить мене більше, ніж будь-які різкі слова.

Ми зупиняємося біля масивних дверей, і дворецький відчиняє їх, жестом запрошуючи мене всередину.

— Ваші покої, княгине, — каже він рівним голосом, без жодних емоцій.

Я вагаюся, вдивляючись у просторий, але такий же холодний, як і весь маєток, будуар. Вітольд мовчки дивиться на мене, і від цього погляду мені стає нестерпно незручно.

— Відпочивайте, — байдуже кидає він, а потім повертається і йде геть, не чекаючи моєї відповіді.

Я залишаюся наодинці. Щільно закриваю двері й притуляюся до них спиною, ковтаючи клубок у горлі.

Я сама. Я у його домі. І мені здається, що цей дім ніколи не стане моїм.

Моя спальня розташована у західному крилі. Коли я заходжу туди, то відчуваю себе ще більше самотньою. Темні меблі, великі важкі гардини, запах лаванди і пилу. Ліжко величезне, та воно здається холодним, чужим. Я оглядаю кімнату, ніби намагаюся знайти щось знайоме, щось своє. Але нічого немає.

Я повільно проходжу кімнатою, ковзаючи пальцями по холодних поверхнях меблів. Усе тут дороге, величне, але чуже. Я відчуваю себе зайвою, непроханою гостею у світі, який не чекав на мене.

Великі вікна від підлоги до стелі відкривають вид на темний сад. Вітер колише гілки дерев, і їхні тіні метушаться по стінах, нагадуючи примар. Я обіймаю себе за плечі, намагаючись зігрітися, хоча холод йде не від кам’яних стін, а зсередини.

На столику біля дзеркала стоїть срібний свічник, у якому мерехтять тонкі свічки. Їхнє тремтяче світло відкидає на стіни довгі моторошні відблиски. Я сідаю на край ліжка, невпевнено торкаючись оксамитової ковдри.

— Це мій дім тепер? — шепочу сама собі, і в голосі чується відчай.

Слуги тримаються осторонь. Вони з’являються безшумно, виконують свою роботу і зникають, не глянувши на мене зайвий раз. Я бачу, як деякі з них кидають косі погляди, чую перешіптування за спиною. Вони не раді мені.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍