Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

Я встаю і проходжу кімнатою, торкаючись важких штор, книжкових полиць, різьблених дерев’яних дверцят шаф. Усе це належить Вітольду. І тепер… я теж належу йому.

Думка обпікає мене зсередини, викликаючи тремтіння. Я хапаюся за край комода, щоб заспокоїти дихання.

Я не можу залишитися тут. Але й піти я не можу.

Двері з іншого боку кімнати ведуть у суміжні покої — покої Вітольда. Серце робить різкий стрибок, коли я це усвідомлюю. Від самої думки, що за цими дверима він… що ми тепер подружжя… мені стає погано і нестерпно важко дихати.

Опускаюся на край ліжка і закриваю обличчя руками. Це нове життя. Воно вже почалося. І шляху назад немає.

Я залишаюся сама у величезній спальні, яка здається мені холодною пасткою. Світло кидає тьмяні відблиски на важкі оксамитові портьєри, на темні меблі, на високу різьблену стелю. Тиша густа, майже задушлива, лише потріскування вогню в каміні розрізає цей морок.

Я скидаю туфлі, ступаю босими ногами на холодну підлогу. Хочеться сховатися під ковдру, забутися в сні, але сон не приходить. Мої думки кружляють, стискаючи серце, наповнюючи душу порожнечею.

Чому я тут? Чому все сталося саме так? Де той світ, про який я мріяла? Де кохання, ніжність, тепло?

Я стискаю ковдру, намагаюся зупинити тремтіння. У цьому домі немає місця для мене, я лише чужинка, жінка, куплена для угоди. Вітольд навіть не намагався зробити вигляд, що ми подружжя. Він просто відвів мене сюди й пішов, залишивши в темряві цієї холодної ночі.

На душі важко, боляче. Загортаюся в ковдру, притискаю до себе ноги. Глухо схлипую, стискаю губи, щоб не заплакати голосно. Ніхто не почує, ніхто не втішить.

Сон приходить ривками, а разом із ним — тривожні сни, уривки голосів, тіней, минулого. Я прокидаюся кілька разів, прислухаючись до тиші. Серце калатає, і в голові звучить одна-єдина думка: я тут назавжди.

Ранок приходить повільно. Я прокидаюся від слабкого світла, що просочується крізь важкі портьєри. У повітрі ще відчувається прохолода ночі, а в голові— гіркота вчорашнього дня.

Я зволікаю, перш ніж піднятися. Вчорашнє усвідомлення не розвіюється з приходом сонця — я тут чужа. Я не господиня цього дому, я не дружина Вітольда, я просто… його власність.

Зрештою, збираюся з силами, встаю й одягаю сукню, що була залишена на стільці біля ліжка. Хто її приніс? Мабуть, служниця. Вона проста, без прикрас, але з якісної тканини.

Виходжу з кімнати, коридори зустрічають мене гнітючою тишею. Усе тут дороге, величне, але позбавлене тепла.

Зрештою, я зустрічаю одну зі служниць — кремезну жінку років сорока. Вона уважно оглядає мене з голови до ніг, її губи стиснуті, а в очах читається холодна байдужість.

— Добрий ранок, — намагаюся всміхнутися, але вона лише злегка киває.

— Пані має снідати в обідній залі, — сухо повідомляє вона.

— Гаразд… А ви могли б показати мені дорогу? Я ще не знаю, де що знаходиться.

Жінка ледве стримує зітхання, ніби їй нестерпно навіть говорити зі мною.

— Ідіть за мною.

Її тон різкий, і я відчуваю, як холод знову стискає мені груди.

Коли ми проходимо повз інших слуг, я помічаю перешіптування. Деякі з них навіть не намагаються приховати зневажливі погляди. Я вловлюю уривки розмови:

— Бідна дівчина…
— Вона тут ненадовго…
— Не рівня йому…

Я зціплюю зуби. Якби могла — просто втекла б звідси. Але виходу немає.Мені нема куди тікати.

Мене приводять у велику їдальню, де стіл уже накритий. Вітольда немає. Я сажуся, але їжа застряє в горлі. Відчуття, що я тут не потрібна, стає ще сильнішим.

— Пані щось не подобається? — звучить знайомий холодний голос служниці.

Я підіймаю на неї погляд і стискаю виделку в пальцях.

— Ні, все гаразд, — відповідаю тихо, змушуючи себе зробити ковток чаю.

Цей день тільки починається, але я вже розумію: моє життя тут буде нестерпним.

Сніданок не приніс мені ні втіхи, ні спокою. Повітря в маєтку гнітюче, а служниці дивляться на мене так, ніби я тут зайва. Усвідомлення цього душить мене, тому я вирішую вийти на свіже повітря.

Я йду садом, і мої кроки потроху сповільнюються. Переді мною відкривається справжня казка. Сад величезний, ніби зачароване царство, приховане за високими стінами. Доріжки вимощені світлим каменем, обабіч них ростуть пишні кущі троянд — червоні, білі, ніжно-рожеві. Вони пахнуть так солодко, що я на мить заплющую очі й вдихаю глибше.

Величні липи розкинули свої гілки, створюючи прохолодну тінь. Вдалині видніється невеликий ставок, обрамлений вербами, що схилили свої гілки до води. На дзеркальній поверхні плавають білосніжні лебеді — граційні, безтурботні.

Повільно підходжу до води, схиляюся і торкаюся її кінчиками пальців. Вона прохолодна, гладенька, як шовк. Тут тихо, спокійно… Так, ніби я не в чужому маєтку, не в пастці чужої долі. У цю мить я майже забуваю про свій смуток.

Я йду далі, слідуючи за звивистою стежкою. Попереду видніється альтанка, увита виноградною лозою. Вона виглядає затишно, ніби створена для романтичних зустрічей.

Але коли я підходжу ближче, серце стискається.

Вітольд.

Він там.

Та не один.

Гострий біль пронизує мене, коли я бачу, як він тримає в обіймах жінку. У неї гострі риси обличчя, світле волосся з локонами і пухкий бюст. Вона схиляється до нього, її рука ніжно лежить на його грудях, а губи злегка розтягнуті в грайливій усмішці.

Вітольд не відштовхує її. Він спокійний, навіть… задоволений.

Щось ламається всередині. Це удар — хоч я й не чекала від нього ніжності, але побачене ранить мене більше, ніж мало б.

Мене не помічають. Я роблю крок назад, ховаюся в тіні великого куща. Мій світ, який щойно трохи наповнився красою, знову стає холодним і чужим.