Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

Глава 5. Сором

Вітольд

Я сиджу в альтанці, відкинувшись на різьблену спинку лави, й вдивляюся в сутінки, що поволі опускаються на маєток. Поруч зі мною, вишукано вбрана, сидить Єлизавета. Вона проводить пальцями по своєму келиху з вином і уважно стежить за мною. Її губи розтягуються у знайомій грайливій усмішці.

— Що, не хочеш повертатися до молодої дружини? — її голос лунає тихо, але з насмішкою. — Вона ж, мабуть, зараз сидить одна у спальні й плаче.

Я зводжу на неї погляд.

— Це не має значення, — відповідаю рівним тоном. — Вона знала, на що йде.

Єлизавета сміється. Вона завжди була гострою на язик. І завжди знала, які місця болючі. Вона схиляється ближче й кладе руку мені на плече, її пальці легко ковзають по тканині камзолу.

— Вітольде, я тебе знаю краще за інших. Що тобі насправді потрібно? Вірність цієї дівчинки? Вона ж для тебе чужа.

Я відвертаюся, вдивляючись у темні води ставка. Холодний вітер приносить спогади, які я ховав у найдальших куточках пам’яті.

— Ти не розумієш, — кажу зрештою. — Це не про неї. Це про мене.

Єлизавета мовчки чекає, і я знаю, що вона не відступить. Вона завжди була настирливою, тому й залишилася в моєму житті.

— Колись я вже любив, — промовляю майже не чутно. — І вона померла. Вирвана з мого життя так швидко, що я навіть не встиг усвідомити, що залишився один. І тепер я не повторю цієї помилки. Я більше не дозволю собі почуттів. Бо кохання — це слабкість, а слабкість веде до болю.

Єлизавета злегка схиляє голову, її очі блищать відблисками світла.

— Тому ти взяв собі дружину без почуттів? Просто угоду? — вона нахиляється ближче. — Але чи ти справді такий холодний, як намагаєшся здаватися? Чи ти витримаєш, коли її очі шукатимуть у тобі хоч краплю тепла, а ти не зможеш дати їй нічого, крім байдужості?

Я стискаю зуби, але мовчу. Мої думки плутаються. Чомусь перед очима спливають її мокрі від сліз очі і невпевнені кроки у новому домі.

— Це не твоя справа, Єлизавето, — відповідаю жорстко. — Вона отримає все, що їй потрібно. А почуття — це зайве.

— Якщо ти так кажеш… — вона вдавано зітхає, але в її очах горить вогник насолоди від того, що вона змусила мене задуматися.

Єлизавета схиляється ближче, її губи майже торкаються мого вуха.

— Ти такий холодний сьогодні, князю, — її голос оксамитовий, ніжний, але в ньому чується виклик. — Може, твоя юна дружина все ж зачепила тебе?

Я криво посміхаюся, опускаючи погляд на її оголені ключиці. Вона завжди вміла вибирати сукні, що підкреслювали її принади.

— Ти знаєш мене краще за всіх, — кажу, обводячи кінчиками пальців лінію її плеча.

Єлизавета здригається під моїм дотиком і повільно обвиває руки навколо моєї шиї.

— Сподіваюся, — шепоче, її губи ковзають уздовж моєї щелепи. — Бо я не терплю змагань.

Я впевнено беру її за талію, притягуючи ближче, відчуваючи тепло її тіла через тонку тканину сукні.

— Ти ніколи не мала причин для ревнощів, Лізо, — нахиляюся, дозволяючи своїм губам торкнутися її шиї.

Вона тихо зітхає, її пальці ковзають у моє волосся, легенько стискаючи.

— Тоді доведи, — шепоче, звабливо кусаючи свою нижню губу.

Я вдивляюся в її очі, сповнені нетерпіння, і нахиляюся ще ближче.

— Терплячість - чеснота, — з посмішкою промовляю, а потім легким рухом віддаляюся, залишаючи її розпаленою та незадоволеною.

Єлизавета хмуриться, але в її очах танцюють іскри азарту.

— Ти обожнюєш знущатися, князю, — зітхає вона, проводячи пальцем по своїй губі.

Я усміхаюся краєм вуст і вдивляюся в темряву саду, де в тіні зникає силует. Розпізнаю тендітну фігурку Анастасії.

Моя юна дружина, мабуть, не змогла втриматися від спокуси дізнатися, що ж робить її чоловік у цей пізній вечір.

Я беру Єлизавету за руку і мовчки веду через сад до маєтку. Вона йде поруч, її погляд сповнений бажання й очікування. Вона знає, що я не терплю зайвих слів, коли справа доходить до інтиму.

Її важка оксамитова сукня шелестить об паркет, коли вона ступає у мої покої. Велична, розкішна, жінка, яка звикла бути тут. Вона не соромиться.

Я зачиняю двері і повільно розстібаю високий комір її сукні. Вона схиляє голову, оголюючи тонку шию.

— Ти сьогодні жорстокий, — шепоче вона, ледве стримуючи усмішку.

— Я завжди такий, — відказую рівним голосом, ковзаючи пальцями по її відкритій шкірі.

Єлизавета повертається до мене, її очі палають пристрастю. Я нахиляюся, ловлю її губи в поцілунку. Вона жадібна, нетерпляча.

Я відчуваю, як її руки тягнуться до застібки мого камзолу, як її подих стає важчим. Я зриваю з неї залишки одягу, змушуючи зітхнути.

Але раптом, посеред цієї лихоманки, у моїй голові з’являється інший образ.

Величезні, розгублені очі кольору осіннього неба. Світле волосся, що розсипалося по плечах. Тонкі пальці, які судомно стискають атлас сукні.

Анастасія.

Вона зовсім поруч. Її покої межують із моїми. Можливо, вона вже лягла у ліжко. Можливо, чує кожен звук, що долинає з цієї кімнати.

Я різко повертаюся до реальності.

— Що з тобою? — запитує Єлизавета, нахиляючись ближче, її губи шукають мої.

— Нічого, — кажу сухо, опановуючи себе.

Анастасія для мене ніщо. Просто угода.

Я знову нахиляюся до Єлизавети, хапаю її за талію, втягуюся у вир пристрасті. Стискаю пальці на шкірі Єлизавети, змушуючи її зітхнути від задоволення. Але в цю мить я уявляю зовсім іншу реакцію. Якусь наївну, чисту, невинну...

Ця думка раптово змушує мене зупинитися. Я вириваюся зі своїх роздумів і знову зосереджуюсь на жінці, що зараз лежить піді мною.

Я зробив свій вибір. Анастасія для мене ніщо. Просто угода.

— Вітольде, — шепоче Єлизавета, проводячи нігтями по моїй спині. — Не зупиняйся… — благає.

Я нахиляюся до неї, змушуючи себе знову зануритися в пристрасть і забути про юну дружину за стіною. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍