Галина Курдюмова - Наречена для Демона., Галина Курдюмова

 - Все, ці нам більше не потрібні, - каже Мирт, і подружжя в жаху туляться один до одного.

 - Але ж ти їх не вб'єш? Хоча... ми і залишити їх не можемо...! Що робити, Мирте?

- Про це не турбуйся. - Демон робить кілька швидких натиснень в районі ший і подружжя валяться на підлогу. - Вони будуть у відключці добу, а більше нам і не треба, за цей час все вирішиться.

Ми переодяглися в одяг робітників, взяли їхні документи і вирушили на пункт відправлення, який вони нам вказали.

 - Обличчя тупе зроби і в підлогу дивись, - радить Мирт, коли ми наближаємося до черги.

 - Я не можу зробити тупим своє обличчя!

 - Тоді зроби байдужим.

Хвилин двадцять доводиться мовчати, тупо дивлячись на чергу, що повільно рухається. Здається, мені вже не треба лице тупим робити, воно вже саме...

Черговий перевіряє наші документи і вказує номер катера. Мовчки переходимо до черги на катер, мовчки сідаємо на лаву, мовчки пливемо.

Як же важко мовчати так довго!

По приїзду всі спочатку відправляються до їдальні, ми, звісно, як всі. На сніданок - смажена риба з овочевим пюре і чай. Я з насолодою впиваюсь зубами в свій шматок, а вона смачна, дуже смачна, смажену рибу зіпсувати важко. Вилизую навіть тарілку, хто знає, коли доведеться поїсти наступного разу і чи доведеться взагалі...

Після сніданку всі поспішають до автобусів, що вже чекають на вулиці. Нам потрібно сідати в 25-ий, але до Зоряної Вежі їде 46-ий. Підходимо до цієї черги.

 - Ти і ти, - тицяє пальцем Мирт в груди двох робітників, - вам поміняли завдання. Переходьте двадцять п’ятого автобусу.

Добре, що ніхто не питає, чому, не обурюється, не відмовляється, привчені слухатися без питань. Робочі йдуть, а ми займаємо їхнє місце.

Ось ми і на місці. Моя голова так зайнята майбутньою справою, що я навіть у вікна не дивилася, раз - і ми вже у Зоряній Вежі. Вчені та лаборанти відразу розбіглися по своїх місцях, а прибиральників провели до підсобки, видали інвентар і розподілили поверхи. Мені дісталися з сімдесятого по сімдесят п'ятий, а це далеко від потрібного нам сто п'ятого. А Миртові - з дев'яносто п'ятого по сотий, це вже ближче. І що нам це дає?

Ми розходимося по поверхах. Люди кругом снують, немов мурахи, відлучитися не виходить. Та й куди мені йти? Тут такі площі, ми з Миртом можемо просто не знайти один одного. Моя тривога зростає з кожною годиною, з кожною хвилиною.

З Миртом ми зустрілися тільки під час обіду в їдальні, опинилися за різними столиками, мені доводиться озиратися, щоб поглянули на нього, перемовитись хоч очима, та він уваги не звертає, вдає, що взагалі мене не знає. Гаразд, нехай сам думає, як нам поговорити.

Після обіду ми стаємо в чергу до ліфтів, ось тут демон і смикає мене за рукав, пропонуючи пройтися пішки по сходах. Нам вдається відшукати закуток, де нікого немає і перекинутися кількома словами.

 - На сто п'ятий не пробратися, - зітхає демон.

 - Я здогадалася.

 - Доступ туди мають лише пірати, та й то з вищого ешалону влади.

 - І що будемо робити?

 - Дочекаємося кінця зміни. Коли всі почнуть збиратися додому, поверх спорожніє. У нас буде час, поки автобуси привезуть робочих в порт і з'ясується, що двох не вистачає. Тобто, дуже мало часу.

 - Леонора і Рокнет, точно, там?

 - Так, точно. З уривків розмов переконався, що вони в спеціальних боксах-пастках, що екранують їх від зовнішнього світу. У такому стані вони можуть перебувати нескінченно довго. Поверх забитий датчиками, весь час моніторять їхній стан і перевіряють, чи не пробиваються назовні сили. В принципі, всі впевнені, що захист надійний. Але нам, головне, потрапити на поверх, там ми що-небудь придумаємо. Ближче до кінця зміни починай підніматися нагору. Все, розходимося.

І знову тягнуться нескінченні години. Ні, нудьгувати мені, звісно, ніколи. Я в житті стільки не прибиралася. Вже і поперек ломить, і ноги гудуть. Я після нічного запливу не оговталась, а тут таке навантаження. Сама не знаю, де сили беруться, напевно, усвідомлення, що можна втратити все, допомагає. А я не хочу втрачати. На Землю хочу, в універ, і щоб Мирт був під боком. І нехай найбільшими проблемами будуть не складені вчасно іспити.

А ще хочу прибиральницю найняти, а то й серйозну клінінгову компанію, а то я вже наприбиралася на все життя. Судячи з того, як «наприбиралася», що життя ще повинно бути дуже-дуже довгим. Але щось мені тривожно.

До кінця зміни у мене серце вже так гупало, що я побоювалася, як би його стукіт не почули оточуючі. Страшно ж бо як!.. Раптом у нас нічого не вийде? Це буде означати, що ми підвели всіх, моїх батьків, всіх жителів Ксени. Це буде означати, що пірати перемогли. Що, в такому випадку, очікує нас? Маю великі сумніви, що дозволять померти швидко. Швидше за все доведеться пройти всі кола пекла... Ні, навіть думати про це не можу! Не можу і не хочу! Якщо не вірити, що у нас вийде, то можна відразу з вежі кидатися. Поруч зі мною демон, сильний, розумний, верткий, він обов'язково що-небудь придумає.

На той час, як пролунав гонг, який сигналізує про закінчення зміни, я зуміла дістатися до дев'яносто дев'ятого поверху. Тут довелося засісти в туалеті, поки робітники з верхніх поверхів не схлинули, а схлинули вони досить швидко, бо всі поспішали до автобусів. Потім я по сходах піднялася на сотий, де ми домовились зустрітися з Миртом, і вже разом ми рушили до нашої мети, до сто п’ятого поверху.