Галина Курдюмова - Попелюшка навпаки, Галина Курдюмова

Я маю стати злодійкою, шантажисткою і просто стервою. І це заради благої мети! Вищі сили пропонують переселитися до тіла злої сестри Попелюшки і доводити бідолашну дівчину так, щоб вона забажала усім на зло вийти заміж за принца. Здається все просто. Та без підстави не буває… Оновлення щодня, окрім понеділка (вихідний!).

Глава 1. Черги, пропозиції та підстави.

Скажіть, будь-ласка, що, без підстави ніяк не можна? І навіть коли домовляєшся з вищими силами, слід очікувати якоїсь лажі? Та ну вас, я образилась!..

Але почну з початку. Ні, не з дня народження і не з ночі зачаття, а з того моменту, як моє життя круто змінилося. Ось тільки-но виходила з торгового центру, обвішана пакетами з обновками, купленими на першу зарплатню, та радо уявляла, як будуть зазіхати й ахати колеги у конторі…

Що ще спадає на гадку? Світлофор… Бордюр… Підбором зачепилась і лечу, намагаючись втримати у руках дорогоцінні пакети. Виск гальм… Сигнал автівки б’є по вухах…

І ось я знову йду, тільки вже не вулицею, а довжелезним білим коридором, де черга розтягнулась на три квартали. Та ні… Як же я не люблю черги!.. Але це означає, що можна придбати щось суперове, не таке, що висить місяцями на вішаках у кожному магазині. Ой, кортить!.. І я, впевнено задравши голову, проходжу повз черги, неначе маю на це повне право. Чоловіки, жінки, старі, молоді... Цікаво, що ж там продають, що такий різномастий контингент зібрався? Дехто намагається мені щось сказати, та я не повертаю голови і роблю вигляд, що не чую, тільки прискорюю ходу.

І де ж мої пакети? Нехай, потім знайду. Спочатку розберуся з цією дивною чергою. Не знаю, скільки я так рухаюсь, час зовсім не відчувається. У голові якось каламутно й порожньо. А ще ця рожева тека у руках. Звідки вона узялася? Теж потім розберусь, а зараз просто притискаю її до живота, ніби захищаючись від черги, що починає тихо звіріти.

О, здається, край видно! Тепер слід діяти рішуче та швидко. Я підбігаю до самого початку черги, відштовхую жінку, що вже простягає статечному чоловікові, що сидить за шикарним дубовим письмовим столом, схожу на мою теку, тільки нудного коричневого кольору.

- Вибачте, я тут НЕ стояла! - і сама простягаю теку.

Зазвичай цей кумедний психологічний прийом дозволяє швидко заплатити за покупки у супермаркеті, минаючи чергу. Поки пересічні громадяни намагаються зрозуміти, що я сказала (А сказала я справжню нісенітницю!) я встигаю заплатити за батон чи морозиво і зникнути. Звісно, якщо покупок багато, то цей метод не підходить, обурені громадяни встигають зрозуміти, що я тут, і справді, не стояла.

Так, і куди ж я потрапила? Щось не помітно, щоб щось взагалі продавали. Дядько дивиться на мене крізь товсті окуляри зацікавлено і втомлено водночас. Киває у бік:

- Теку передай секретареві.

Тільки тут помічаю поряд ще один стіл і за ним молодика, який теж зиркає на мене з цікавістю. Віддаю йому теку. Так, а що тут відбувається?

До жінки, яку я відсунула, нарешті доходить, що її обвели навколо пальця, вона сердито шипить, та вже запізно.

Чиновник зачудовано дивиться на мене, на екран ноутбуку і знов на мене.

- І що ти тут робиш, е-е-е… Ольга Сергіївна Скалка? Твоя черга у самому кінці і підійде ще не скоро. До того ж поки не відомо достеменно, чи слід тобі стояти, чи повернешся. Йди звідси, дівчино. Нема куди поспішати.

- Нікуди я не піду! - опускаю обидві долоні на стіл і схиляюсь над дядьком, показуючи усім своїм виглядом, що так легко він мене не спекається. - Нікуди не піду, поки не поясните, де я, і що все це означає!

Чиновник перезирається зі своїм секретарем, який активно листає папірці з моєї теки, і здвигає плечима.

- Поясни дівчині коротко і відправ у кінець черги, як годиться.

- Ну, і?..  - Я не відходжу від дубового стола, бо розумію, що дядько тут головний, тільки переводжу запитальний погляд на секретаря, який має мені все пояснити.

- А що, коли це - наш шанс? -  запобігливо посміхається до шефа молодик. - Поки її справа не вирішена, ми можемо використати коматозницю  для… нашої справи.

- Кого?!

- Ви, Ольго Сергіївно, зараз у комі, - швидко пояснює секретар. - Ваша справа буде знаходитись певний час на розгляді. Чи туди, чи сюди…

- Що-о?! Ви, що, з дубу впали?!

- Ось! - Дядько повертає до мене ноутбук. - Сама дивись, хома невіруюча.

Дивлюсь. Лікарняна палата, пацієнтка уся в бинтах та трубочках. Якесь знайоме обличчя…

- Це, що, я?!

Повірити важко, та куди від фактів подінешся. Тільки зараз розумію, що я ж бо не дихаю, від слова «зовсім»! І не відчуваю свого тіла, ні у животі не забуркоче, ні за вухом не зачешеться! Йой!

- Стоп! - Я озирнулася на чергу, що губилась у коридорі, якому і кінця не видно було. - То це, що, черга на Той Світ?! І я можу не повернутись до свого життя?!

- Цілком вірогідно, - підсумував чинуша, зиркнувши на екран. - За близький кінець дев’яносто п’ять процентів. І тільки п’ять – за повернення до життя. Наступний!

- Ні! - Я з хряскотом опустила кришку ноутбука. - Так справа не піде! Вертайте мене назад! У мене змій не годований, кактус не политий!

- У тебе, справді, домашня тваринка - змій? - зацікавився дядько.

- Королівський пітон, - гордо кивнула я.

Секретар, покопирсався у моїй теці і кивнув:

- Справді, і пітон є, і кактус.

- А що такого? Дуже зручно. Я вічно забуваю квіти поливати, а домашніх улюбленців - годувати. А пітонові можна раз на місяць організувати обід - і він щасливий, а якщо забудеш - просто впадає у сплячку до двох років. Останній раз знайшла його у шухляді під диваном - півроку продрихнув!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍