Галина Курдюмова - Наречена для Демона., Галина Курдюмова

Глава 40. Зоряна Вежа.

 

Машина вискочила немов нізвідки. І як я її раніше не помітила? Можливо, вже близько місто, і вона виринула з-за будинків? Спробуй розбери, але суть не в тому...

Не знаю, чи встигли жандарми помітити мене, та я кинулася в бік і покотилася вниз по зарослому травою і рідким чагарником схилу. Ого! Навіть подумати не могла, що тут такий величезний схил, добре, хоч пологий, але не зовсім, падаю і падаю, зупинитися не можу. Очі заплющила, обличчя руками закрила, а там що буде. Тільки б не урвище!

Бух! Я завмерла, влетівши в зарості кущів. Лежу і не ворушуся. Нехай подумають, що олень пробіг або птах пролетів. Нехай будь-що подумають, тільки не шукають мене, тому що бігти я вже не зможу. Враження таке, що встала з якогось крутого атракціону, в голові зірочки літають, а багатостраждальне тіло добите купинами та гілками. Усе! Я не супергерой!

Не знаю, не помітили чи не звернули уваги, але машина, блиснувши фарами, проїхала далі. Ура. Мовчки «кричу» ура! Повинно ж мені хоч коли-небудь, хоч в чомусь поталанити? Я підтягую до підборіддя коліна, обіймаю їх руками і завмираю в позі зародка. Я навіть ворушитися вже не можу...

Лежу, лежу... І, здається, починаю засинати..

.

А прокидаюся в своїй звичній позі: голова, руки, ноги, все на демонові, він теплий, такий приємний... На демонові?!

Підскакую повністю спантеличена. Може бути, це сон триває? Ні, ось він, Мирт, живий, справжній, обіймає мене, тягнеться губами, я відповідаю на ніжний, чуттєвий поцілунок і тільки після цього запитую:

 - Як ти мене знайшов?

 - Ти ж зуб зберегла, він і притягнув мене до моєї русалки.

 - Чому до русалки?

 - Рибою... пахнеш...

Зариваюсь обличчям в одяг на його грудях, так хочеться доторкнутися до голого тіла, просто повірити не можу, що ми знову разом. Але думка хробачком прогризає шлях назовні, і мені доводиться підняти голову, щоб запитати:

 - А Сора? Що з Сорою?

 - Її забрали жандарми. Добре, що у мене слух демонський, і я вчасно втік через вікно.

 - Добре, що ти врятувався. Але Сора... Це я винна, обіцяла бути обережною - і всіх підвела.

Я розповіла Миртові про все, що зі мною сталося з того моменту, як вирушила на Острів.

 - Ти ні в чому не винна, - заспокоює мене демон, губами прибираючи волосинки з мого обличчя.

 - Винна! Я заговорила з клієнткою!

 - Ти ні в чому не винна, - вперто повторює Мирт.

 - Потрібно врятувати Сору!

 - Врятуємо, - киває демон.

 - Як?

 - Ми звільнимо Творця і Руйнівника, цим ми врятуємо їх, себе, Сору і всіх інших.

 - А, може, спочатку Сору? Я відчуваю себе так погано...

 - У нас немає часу, - сумно хитає головою Мирт. - Поки Сора нас не видала, поки вони не знають про мене, поки не підозрюють, хто ти, і не впевнені, що ти змогла виплисти, ми повинні пробратися до Зоряної Вежі.

 - І як ти собі це уявляєш? Ми не можемо повернутися до квартири, не можемо зв'язатися з казкарями. Нам тепер ніхто не допоможе! Ми одні, Мирте! Зовсім одні!

 - Ми не одні, поки ми разом, - відповідає демон, торкаючись губами мого обличчя.

 - Ми не одні, поки ми разом, - повторюю, як заворожена. - Але що ми можемо зробити?

 - Слід під виглядом робочих потрапити на Острів, а там вже подумаємо, що робити далі. У нас один єдиний шанс, помилки бути не повинно. Вставай, вирушаємо до міста, - Мирт надягає на мене свою куртку.

 - Але хто захоче віддати нам свої документи? Якби зв'язатися з казкарями...

 - Може, нам пощастить, і ми натрапимо на казкаря.

 - А якщо ні?

Мирт у відповідь тільки знизує плечима.

Місто починається маленькими будиночками, що туляться один до одного, мов гнізда берегових ластівок, і бараками. Демон вибирає одну з будівель і ривком відчинає кволі двері. Одна єдина кімната і одне єдине ліжко, на якому спить пара. Демон одним стрибком опиняється поруч і затискає обом роти:

 - Тссс...

Перелякані хлопець з дівчиною, чи то пак, чоловік з дружиною, раз живуть окремо від інших, витріщають очі та смикаються, намагаючись вирватися.

 - Відпускаю, але якщо почнете кричати - уб'ю обох, - щиросердно попереджає Мирт. - Казці жити?

Мовчання у відповідь. Не пощастило.

 - Казкарів знаєте? Нам потрібні казкарі!

Подружжя трясуть головами, ні, не знають.

Перезирнулися з демоном.

 - Ну, що ж, раз не знаєте казкарів, будете за них.

Він змушує полонених з подробицями розповісти про свою роботу, все, що вони знають про Остров, про охорону, навіть намалювати приблизний план. Вони прибиральники, і завтра вони їдуть на Острів, але ніхто з них в Зоряній Вежі не прибирає.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍