Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

А поутру в заснеженном окошке Нам улыбнется юный Новый год. «Хіба ми розучилися сміятись…»
Хіба ми розучилися сміятись? Хіба ми розучилися любити? І хоч відзвичаївшись дивуватись, Невже ми перестали з вами жити? Ні, це не так! Лиш треба скинуть втому, Забути про проблеми і про вік Й побачити, як нам несе додому Ялиночку ще юний Новий рік. І терпкий хвої аромат вдихнути, Затамувавши подих хоч на мить, Й усім єством і розумом збагнути, Яке ж велике право просто жить! Так, просто жити, вірити у щастя, В тенетах непростих подій таких Долати усі відстані й напасті, Щоб обійнять коханих, дорогих. І щоб почути в мирній хатній тиші Легенький подих діток уві сні, Й замилуватись тим, як місяць вийшов У зоряній морозній вишині. Чи в гомінкому дружньому застіллі, Де чарка – наче ліки для душі, Вдивляючись в обличчя близькі, милі, Співать пісні або читать вірші. Цінуймо те, що кожен день ми маєм Й не помічаєм в вихорах буття. Всіх з Новим роком! Щастям хай буяє Наступний рік – рік нашого життя. «У сутінках спалахують вогні…»
У сутінках спалахують вогні, Хоч жовтим, та яскравим світлом, чистим. Гуляє вечір в білому вбранні Задумливим, в снігу промерзлим містом. Зимовий спокій корективи вніс, Стрімке життя зробивши неквапливим… І парк міський увечері – як ліс, — У пишних шатах незбагненне диво. Стихає місто в світлі ліхтарів, Буденний гамір майже вже не чути. Попри лиху буремність наших днів, Зима уміє чарівною бути.