Еміль Золя - Пастка

стоячи в дверях пральні, геть пополотніла, упізнавши на фіакрі скриню. То була їхня стара скриня, та сама, з якою вона вирушила в мандри з Пласана, тепер уже обдерта, поламана, перев’язана мотузками. Жервеза часто уявляла собі, як вона повертається до неї, і ось вона таки повернулася. Цілком можливо, що привіз її той самий фіакр, на якому від’їздили Лантьє з тією сволоцюгою-полірувальницею, коли вони так позбиткувалися над нею. Тим часом Бош узявся допомагти Лантьє. Прачка, приголомшена, мовчки пішла за ними. Коли вони поставили скриню посеред кімнати, вона мовила, лиш аби щось сказати:

— Кінець діло хвалить, еге?

Потім, оговтавшись і побачивши, що Лантьє взявся розв’язувати мотуззя й навіть не дивився на неї, додала:

— Пане Бош, заходьте, наллю вам чарчину.

І пішла по пляшку та склянки. Тротуаром саме йшов одягнений у форму Пуасон. Жервеза усміхнулася й підморгнула йому — це був умовний знак. Поліцейський чудово все зрозумів. Якщо хтось до нього підморгував, коли він був на службі, це означало, що йому пропонують пригубити скляночку вина. Іноді він годинами сновигав перед пральнею, чекаючи, коли йому підморгнуть. А тоді, щоб ніхто його не помітив, Пуасон потайки через чорний хід прослизав до пральні й залпом спорожняв склянку.

— О! — вигукнув Лантьє, побачивши, що той заходить. — Це ви, Баденґу!

Баденґом він його називав жартома, щоб посміятися з імператора. Пуасон сприймав це прізвисько зі штибним виглядом, тому неможливо було зрозуміти, чи ображало воно його насправді. До речі, ці двоє чоловіків, дарма що мали протилежні політичні переконання, чудово приятелювали.

— А чи знаєте ви, що свого часу імператор служив у Лондоні полісменом, — устряв до розмови Бош. — Їй-бо! Підбирав на вулицях п’яних жінок.

Жервеза тим часом поставила на стіл і наповнила три склянки. Їй самій пити не хотілося: відчувала себе якось зле. Але вона залишилась, бо їй страшенно кортіло дізнатися, що ж було у скрині, й дивилася, як Лантьє розв’язує останні вузли. Жервеза пригадала, що останнього разу, коли вона бачила цю скриню, на самому її дні лежала купа шкарпеток, дві брудні сорочки і старий капелюх. Чи й досі там були ті речі? Лантьє, перш ніж підняти віко, взяв склянку й сказав:

— За ваше здоров’я.

— І за ваше, — відповіли Бош і Пуасон.

Прачка знову наповнила склянки. Усі троє чоловіків обтерли губи руками. Нарешті капелюшник відкрив скриню. У ній жужмом валялися газети, книжки, старий одяг, клунки з білизною. Він по черзі дістав звідти каструлю, черевики, бюст Ледрю-Ролена з відбитим носом, вишиту сорочку та робочі штани. Жервеза, нахилившись, почула запах тютюну, запах чоловіка-нечупари, що дбає тільки про зовнішність, тільки про те, що бачать люди. Ні, старого капелюха в лівому кутку вже не було. Там лежала нова для неї подушечка — либонь, подарунок якоїсь жінки. Отож Жервеза заспокоїлася, але, продовжуючи стежити за речами й запитуючи себе, чи були вони з її часів, чи з часів інших, відчула неясний смуток.

— А скажіть-но, Баденґу, таке ви бачили? — знову озвався Лантьє.

Він підсунув йому під носа видрукувану в Брюсселі книжку «Коханки Наполеона III», ілюстровану гравюрами. Поміж іншими пригодами там ішлося про те, як імператор звабив тринадцятилітню доньку якогось кухаря; на картинці було зображено Наполеона III, який без штанів, але з широчезною стрічкою ордена Почесного легіону хапав дівча, що опиралося його хоті.

— Оце так-так! — вигукнув Бош, приховані плотолюбні інстинкти якого було потішено. — Отак воно завжди й буває!

Пуасон стояв вражений, приголомшений, не знаходячи жодного слова на захист імператора. Якщо вже надруковано в книжці, отже, це правда, тож сперечатися зайве. Лантьє з насмішкуватим виглядом продовжував тицяти йому під носа ту ілюстрацію, аж поки Пуасон розвів руками й вигукнув:

— Ну то й що? Цілком природна річ!

Така відповідь змусила Лантьє замовкнути. Він почав розставляти книжки й газети на полиці шафи; йому було прикро, що над столом немає полиці для його маленької бібліотечки, тож Жервеза пообіцяла подбати про це. В нього були «Історія десяти років» Луї Блана, в якій бракувало першого тому, Ламартінові «Жирондисти» у зшитках по два су, «Паризькі таємниці» й «Вічний Жид» Ежена Сю та ще ціла купа філософських і гуманітарних книжечок, зібраних по крамницях зі всілякою старовизною. Але особливо ніжно й шанобливо він дивився на газети. То була колекція, зібрана за довгі роки. Щоразу, коли, буваючи в кав’ярні, вичитував у газеті вдалу статтю, що відповідала його поглядам, він купував і зберігав її. Так у нього назбирався величезний стіс безладно складених часописів за різні дати, з різними назвами. Діставши цю в’язку з дна скрині, він любовно поплескав по ній рукою, звертаючись до двох чоловіків:

— Бачите ось це? Еге ж, ніхто більше не може похвалитися чимось настільки неймовірним... Ви навіть не уявляєте, що там написано. Словом, якщо впровадити в життя бодай половину цих ідей, суспільство миттю оздоровилося б. Атож, вашому імператорові та його посіпакам залили б сала за шкуру...

Але його урвав поліцейський, руді вуса та імператорська борідка якого заворушилися на блідому обличчі.

— Скажіть, а військо, що з ним ви зробите?

І тоді Лантьє розійшовся. Він кричав і бив кулаком по своїх газетах:

— Я прагну знищення мілітаризму, братерства всіх народів... Я прагну скасування привілеїв, титулів та монополій... Я прагну рівної заробітної плати для всіх, розподілу прибутків, уславлення пролетаріату... Усіх свобод, чуєте мене?! Усіх!.. І розлучення!

— Еге, еге, розлучення, щоб дотримуватися моральності, — підтакнув Бош.

Прибравши величавого вигляду, Пуасон відповів:

— Але якщо я не хочу жодних ваших свобод, якщо я й без них вільний?

— Якщо ви їх не хочете, якщо ви їх не хочете!.. — вторив Лантьє, аж задихаючись від запалу. — Ні, ви аж ніяк не вільний!.. Якщо ви їх не хочете, я запроторю вас до Каєнни, еге ж, до Каєнни, разом з вашим імператором та всім його кодлом!

Отак вони чубилися щоразу, коли бачилися. Жервеза не любила цих суперечок і зазвичай намагалася покласти їм край. Вона вийшла із заціпеніння, в яке була впала, побачивши валізу, просмерділу зіпсованими парфумами свого колишнього коханця, і показала всім трьом чоловікам на склянки.

— А й справді, — враз заспокоївшись, мовив Лантьє і взяв свою склянку. — За ваше здоров’я.

— За ваше здоров’я, — відповіли Бош та Пуасон, і всі почаркувалися.

Тим часом Бош, соваючись на стільці й краєм ока позираючи на поліцейського,