Луїджі Піранделло - Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання

До книги вибраних творів Луїджі Піранделло (1867–1936), видатного італійського прозаїка і драматурга, лауреата Нобелівської премії, увійшов один з його найвідоміших романів — «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль», а також оповідання різних років.

Луїджі Піранделло

Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль

Оповідання

О. Пахльовська. Луїджі Піранделло, літописець драми XX століття[1]

Піранделло народився в центрі Хаосу.

В тому Хаосі були тільки небо й каміння та ще — сухий срібний шелест могутніх і старих сарацинських олив.

«Воістину я син Хаосу», — сказав про себе Піранделло.

Дарма що ця метафора має суто географічне походження: Хаосом по-давньогрецькому, а Кавузу по-сіцілійському називався старий ліс на околиці древнього сіцілійського міста Агрідженто. У літньому будиночку на галявині того лісу й народився 28 червня 1867 року Луїджі Піранделло.

Так, «син Хаосу» — це метафора. І все ж контрастний драматичний відблиск цієї метафори падає на все життя Піранделло.

Це один з найбільших письменників XX століття, чия творчість дала імпульс ряду потужних авангардистських течій. Без імені Піранделло-прозаїка і Піранделло-драматурга неможлива розмова про театр абсурду й філософію екзистенціалізму. Його творчість — безжальне дослідження форм глобальної кризи свідомості, яку переживає людина XX століття. Постійна потреба експерименту і боротьба з каноном, скептична недовіра до усталених норм і пошук незвіданих шляхів у мистецтві — це внутрішній естетичний імператив художника, яким визначається ламаний нервовий ритм його творчого буття. Перед нами — письменник епохи модернізму з усіма гострокутними гранями його суспільної поведінки та естетичних концепцій.

І водночас Піранделло — справжній класик-реаліст у тому давньому розумінні цього слова, яке психологічно означає для нас неперехідний вододіл між літературою XIX та літературою XX століття, — і вододіл, зрозуміло, не хронологічний, а духовний.

Піранделло і суб’єктивно, і об’єктивно належить двом століттям. Це грандіозна трагічна постать на зламі епох, яка сублімувала в собі етичні й естетичні потужності світобачення класичного реалізму та художню безстрашність XX століття, основним мистецьким законом якого став експеримент. Ці два полюси творчої еволюції письменника відкорегували один одного, створивши дивовижний трагедійний світ Піранделло — світ катастрофічних почуттів і зламаних доль, світ постійної втечі від себе, світ пошуку і втрати себе, світ великої віри, а ще більшої зневіри, — незглибимий і фатальний світ людської душі, яка повстає проти догм і фальші, проти всіх форм несвободи й насилля над собою, котра бунтує проти власної минущості, — знаючи, що прогрáє.

І знову повернемось до біографії, до поворотних її моментів, які значною мірою допомагають зрозуміти загадки творчості цього письменника.

Піранделло — сіцілієць, чиє генетичне коріння формувалось боротьбою за незалежність Італії, — рухом Рісорджіменто, перемогами та поразками гарібальдійців, героїчною етикою епохи народного бунту проти різнонаціональних завойовників, які шматували Італію. 60-і роки XIX століття — період, на який припало народження Піранделло, — завершували епоху Рісорджіменто. На Сіцілії один за одним спалахували повстання. Безпосередніми учасниками цих політичних штормів були близькі родичі Піранделло. Дід письменника по материній лінії Джованні Річчі Грамітто, відомий свого часу адвокат, помер вигнанцем на Мальті, висланий на острів за організацію сіцілійського повстання 1848 року проти Бурбонів, правителів Королівства Обох Сіцілій. Мати Піранделло — Катерина Річчі Грамітто — вишивала для повстанців триколірний республіканський прапор, а Стефано Піранделло — батько письменника — був гарібальдійським солдатом. Розповідають, що в одній з вирішальних битв Рісорджіменто — битві 1862 року при Аспромонте — він врятував життя Гарібальді, затуливши собою визволителя Італії.

Та коли Луїджі Піранделло підростав, ця героїка вже перейшла у вимір пам’яті. А реальністю були розмірені важкі ритми замкнутого і провінційного сіцілійського соціуму. Реальністю був застиглий час, повільна і древня історія, знерухоміла між розпеченими на сонці руїнами давньогрецьких храмів. Реальністю були сірчані копальні в Порто Емпедокле біля Агрідженто, власником яких став батько письменника, сподіваючись побачити в синові свого помічника і спадкоємця.

Душа Піранделло належала цьому дивному магнетичному світу Сіцілії з химерним характером острівного етносу, спіритуалістичним співіснуванням різних пластів історичного часу і різних культур, з космічною розімкненістю простору омитої трьома морями Трінакрії, як називали Сіцілію давні греки. Але він був спадкоємцем не сірчаних копалень, а золотоносних руд культурної пам’яті Сіцілії. Вона завжди поставатиме в його творах — трагічна й парадоксальна, провінційна і космічна, темна і геніальна, реальна й символічна. І по смерті він повернеться на свій Острів. Але напочатку крута траєкторія долі повела його за межі Сіцілії — до Риму.

Спершу Піранделло навчався в Технічному інституті в Агрідженто (тоді ще місто називалось по-сіцілійському: Джірдженті). Далі почав учитися одночасно на юридичному та філологічному факультетах в університеті Палермо, але невдовзі категорично віддав перевагу філологічним студіям і вирішив продовжувати їх у Римському університеті. Та недовго затримався він і в Римі. Фундаментальну освіту Піранделло здобув у Боннському університеті, проживши в Німеччині майже три роки. Це мало значний вплив на його творчість: там відбулося його знайомство із світовою культурою, там він глибоко зайнявся проблемами естетики й питаннями лінгвістики. Там зробив перші літературні кроки, створивши поетичний цикл «Рейнські елегії», написаний під відчутним впливом гетевських «Римських елегій»; там 1891 року захистив дисертацію (німецькою мовою) «Звуки та фонетичні особливості говірок Джірдженті»… Там уперше розімкнувся для нього простір національної культури до вимірів світових.

1893 року Піранделло оселяється в Римі, де знайомиться з культурними колами столиці, співпрацює в літературних журналах. Серед його найближчих друзів — видатний представник веризму Луїджі Капуана, теж сіцілієць, як і Піранделло: у творчості Піранделло ще не раз відгукнеться його глибокий і водночас полемічний зв'язок з італійським варіантом натуралізму — веризмом[2]. Молодий Піранделло продовжує писати вірші (його перша поетична збірка «Радісний біль» вийшла друком 1889 року), де, крім романтичної закоханості, звучать ноти песимізму й дисгармонії зі світом. Але формується він насамперед як прозаїк: 1893 року написаний перший його роман «Вигнанка» (надрукований згодом), наступного року з'являється перша збірка новел «Любов без любові».

Відбуваються зміни і в особистому житті Луїджі: 1894 року молода і гарна Марія Антоньєтта Портолано стає його дружиною. Але це всього-на-всього традиційний і закономірний для того часу та, зокрема, для сіцилійських умов шлюб без любові, зумовлений матеріальними розрахунками батьків. Марія Антоньєтта народить йому трьох дітей: Стефано, який піде шляхом батька і стане досить відомим письменником та комедіографом (щоправда, підписуватиметься псевдонімом Ланді), дочку Льєтту, найвірнішого друга Піранделло, і Фаусто, напрочуд своєрідного й талановитого художника.

Піранделло круто набирає професійну висоту. Одна за одною виходять книги новел, написаних уже рукою майстра: