Люко Дашвар - Село не люди

Люко Дашвар – це сучасна українська письменниця, котра пише для людей у різних стилях, але в основному на такі теми, щоб подумати. Наприклад, на соціальні та психологічні. Читати онлайн книгу «Село не люди» Люко Дашвар українською мовою можна у нашій віртуальній бібліотеці.

Саме ця книга є першою, яку написала українська письменниця. У цьому творі піднімаються надзвичайно важливі теми, наприклад, такі, як насильство над жінками, підліткове виховання дітей та інші. Творіння письменниці дуже тепло прийняли ще у 2007 році – саме тоді воно стало дуже популярним.

Головною героїнею цього роману є дівчина-школярка, яку звуть Катериною. Вона давно вже закохана у батька свого однокласника – Олександра. Чоловік набагато старший від неї, проте дівчина нічого не може поробити із собою. Це наче історія про нову Лоліту. Але у селі всі про всіх знають і з часом все таємне стає явним.

Як же будуть розвиватися події, коли майже всі знають про таку закоханість? Що зробить Катерина і чи зможе вона втамувати свою пристрасть, а, може, навпаки? Щоб дізнатися про це все, вам необхідно скачати книгу «Село не люди» Люко Дашвар безкоштовно, без реєстрації та sms (смс) у нашій віртуальній бібліотеці у форматах: fb2 (фб2), txt (тхт), rtf (ртф), epub (єпаб).

Над селом зорі ясніші, у селі квіти пахнуть п’янкіше, сільські дівчата дорослішають раніше. Катерині усього тринадцять, а її серце належить чоловікові набагато старшому, та ще й одруженому. У селі все безпосередньо: якщо люблять, то вже до безтями, якщо ненавидять, то щонайзапекліше, якщо пробачають, то від щирого серця…

Історія, у якій любов і смерть, чистота і гріховність стоять пліч-о-пліч – настільки близько, що стають невіддільними…

Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

© Чернова І. І., 2007

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2007, 2010, 2011

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2007

Ми хочемо побачити українську книжку в кожній домашній бібліотеці в Україні.

Цікавою, улюбленою, яскравою.

Юрій Логуш, Голова Правління ЗАТ «Крафт Фудз Україна», ініціатор проекту Всеукраїнський конкурс романів, кіносценаріїв та п’єс «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.

www.kraftfoods.com.ua

Глухої, як баба Килина, вересневої ночі, коли мамка від утоми просто засинала під татком, а він, чортяка, все не вгамовувався, тринадцятирічна дочка їхня Катерина сиділа на колінках у траві за домом. Очі – якраз на рівні ремінця, яким затягував штани Роман, кремезний чоловік за тридцять, із загрубілими від важкого руками.

Катерина витерла губи, спитала:

– То це і є любов?.. Слизька…

Роман знітився:

– Це… чоловіче молоко.

– А казали… любов.

– Іди… – наче батогом ото.

– Піду… До побачення, дядечку.

– І чого ти мене дядьком звеш, Катерино?

– А як мені вас звати? Ви ж дорослий, а я малолєтка.

– Іди, – повторив і сам пішов.

А вона ще довго не йшла. Рукою по траві – роси повні долоньки. Умитися лишень вистачить, а хотілося напитися.

– І що воно тепер у роті? Дні зо два відпльовувати ту любов.

Пішла врешті до хати. Повз мамку під татком. Мамка аж прокинулася.

– Доню, а чого це ти досі не спиш? Завтра ж до школи рано…

А ліжко під мамкою й собі підтверджує: ра-но, ра-но…

– Та нічо’… Не просплю.

Уся Шанівка у свідках: сонцю ще ніколи не вдавалося мамку розбудити. Завжди вона попереду. От і сьогодні: надворі тільки сіріє, а мамка вже підскочила. Татка у бік:

– Льончику, сьогодні ж наша черга до череди. Гайда, гайда!

– Устаю вже…

А мамка собі далі. Усіх по ранжиру:

– Катю! Вставай, доню. Допоможеш таткові. Я до курей, потім у контору. Казали, може, олії за трудодні дадуть чи цукру. Льоню, свиням даси?

Тато – ноги вже в штанях, а в голові одне:

– А поїсти?

– А тобі б усе їсти! – мамка сміється. – Буде, буде… Я тільки до курей гляну.

І знову доньці:

– Катруся! То допоможеш таткові?

Довелося оченьки розплющити.

– Мамцю, ти ж казала, щоб до школи…

І татко:

– Та чого їй плентатися? Мені зовсім не довіряєш?

Глянув на мамку спідлоба, дверима – грюк! Свиням те грюкання – бальзам на п’ятачки. Татко – грюк, вони у відповідь – рох-рох, мовляв, не барися, мерщій до нас, ми за ніч зголодніли, хоч і не схудли.

Мамка на постіль сіла, Катерину обійняла і на вушко:

– Як не підеш із батьком, знову нап’ється… Корови розбредуться, сусіди скаржитимуться… Ану кажи, які у вас сьогодні уроки? Важливі чи не дуже?

– Уроки як уроки…

– То що?..

– Мамо…

– От біда! Добре вже, збирайся до школи.

– Мамо…

– Та нічо’… Може, якось воно й пронесе. Якщо Ромка до батька не приплентається…

– Дядько Роман казав, що треба трактора терміново зібрати, – ляпнула дівка і язика прикусила.

Мамка з подивом:

– І звідки?..

– Ішла від Людки, а біля кіоску мужики тирлувалися. Почула…

– Отож, доню, біля кіоску. Я б тій Тамарці-бізнесменці всі патли повискубувала. Зараза…

– Зара-а-за! – Катерина – ноги з ліжка. Зойкнула: у п’ятку мов гвіздок хто забив.

Мамка з кухні глянула:

– Доню, ти що, боса швендяла?

– Та нічо’…

Дошкандибала до шафки, у шухлядці голку знайшла. Татків одеколон «Лісова пісня» теж згодився. Залила ним усю п’ятку, голкою скабку виколупала, а зверху знов одеколоном. Краса… Татко з двору зайшов – задихнувся:

– Аби добро переводити!

– Та вона лікарем буде, не інакше… – мамка сміється.

– Лікарем… – татко яєшню із салом бачить, а тхне вона йому «Лісовою піснею». – А їсти тепер де?! Надворі?..

– Льоню, вже пів на шосту. Не барися, любчику. До череди треба… – мамка вміє вмовляти лагідно.

До шостої ще хвилин двадцять. Мамка з татком із дому здиміли, а в Катерини ще – справ і справ. Води зігріти, вмитися, запхати у маленький поліетиленовий пакет «Adidas» босоніжки, смугасту хустинку, який не який гребінець із дзеркальцем на ручці… ну й книжки із зошитами, якщо увійдуть. А ще ті коси…

Розплелася. Волосся ноги лоскоче. Катерина бідкається:

– Чи обрізати, поки мамки нема?..

І обрізала би, та знадвору чути:

– Ка-атя! Кать! Ти до школи підеш?

Катерина з дому вискочила:

– Люд! Зайди! Я зараз…

Біля хвіртки – руда Людка при повному параді. У голові дві дивовижні заколки, кожна з картоплину завбільшки: одна на маківці, друга на потилиці. А з-під заколок рідке руде волосся стирчить. Губи червоним наведені, спідничка коротка. Якби не чоботи ґумові – картинка. Катерині заздрощі аж дух забили.

– Людка… Ти така красива…

– Цілий ранок збиралася! – Людка дівка серйозна. – А ти? Чекати не буду…

– Будеш, будеш… Та ходи сюди. Я швидко.

Людка заколки помацала – на місці. По вулиці оком пройшлася… Онде Сашко із Сергієм ідуть! Чого ж їй у Катерининій хаті час гаяти?

– Тут почекаю. Збирайся скоріше.

Як для Людки з Катериною, то й Сашко, і Сергій – хлопці дорослі. Уже по п’ятнадцять обом. У школі кажуть, всіх однокласниць устигли перемацати, а може, й того більше.

Людка оченятами стрельнула: і Сашко симпатичний, і Сергій незгірший. Якби ж то їй вибирати! Сашко, хоч і невисокий, зате міцний. А очі… Такі ясно-сині, такі глибокі… Як озера. Та й ніс – нічого, не картоплина. А Сергій, той вищий. І волосся в нього в’ється. І голос красивий, коли матюки не гне. Ет, якби ж то Людці вибирати!

– Привіт, джентльмени. Куди зібралися? – Людка аж занадто голосно вигукнула, навіть Катерина в хаті почула.

У Сашка із Сергієм зранку серйозна розмова. Так захопилися, що Людчине вітання збило їх із пантелику.

– Що? – Сашко аж зупинився. – Людка нам щось криконула?

Сергій іще на своїй хвилі.

– Саня, я от думаю… Спочатку треба дівку знайти… Щоби погодилася. А потім уже… З тим парафіном… У тебе свічки вдома є?

– Не знаю… – Сашко до