Володимир Лис - Століття Якова

...Життя древнього Якова з поліської глибинки, його любові й війни, злочинства й подвиги, пристрасті й муки несподівано виявились куди захопливішими за кілограми детективів із пригодами зомбі, упирів, ФСБ та інших потвор.
Серед засилля сучасного літературного силікону Яків зі своєю сімейною сагою впадав в око, як живий серед манекенів: він був справжнім – йому хотілося співпереживати. Жінки, згадуючи деякі епізоди, скліпували сльозу: атож, мелодраматичного в романі чимало, тільки чомусь тому всьому віриш...
Чи не тому, що «Століття Якова» – це ще й сто повних років української історії, з усіма її – куди там шекспірівським! – непроговореними й неосмисленими трагедіями, чиї непідбиті рахунки ми й далі продовжуємо оплачувати? І волинське Полісся на перехресті режимів, імперій, народів, армій, культур і субкультур (хто тільки не товкся тут за «століття Якова» – від уланів Пілсудського до наркоділерів на джипах...) – то сцена, на якій розігрується споконвічна драма боротьби людини зі світом за власну душу?
І книжка ця – не тільки про дядька-поліщука, мужчину з вимираючої породи справжніх, якого, як тріску, жбурляло по водах вийшлого з берегів XX століття, – а й, якимсь таємничим чином, як то завжди буває з направду добрими книжками, – про кожного з нас?...

Переможець конкурсу «ҐРАНД-КОРОНАЦІЯ СЛОВА» конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс та пісенної лірики про кохання «КОРОНАЦІЯ СЛОВА – 2010»

Володимир Лис. Століття Якова

Направду добра книжка

Засідати в журі літературних конкурсів я, по щирості, не люблю. Нічого хорошого тут немає – доводиться цілими днями перечитувати, за Маяковським кажучи, «тысячи тонн словесной руды», щоб не дати згубитись якомусь невідкритому талантові, а потім ще й роками журитись його літературною долею, наче ти в ній і винувата. Тож, коли цьогорічна «Коронація слова» запросила мене в журі ювілейної «Ґранд-Коронації» – тільки для попередніх лавреатів, краще з кращого за 10 років конкурсу, – я зітхнула з полегкістю: гаразд, хоч «відкривати» нікого не треба буде! Автори, нівроку, вже знані, «окнижковані», отже, жодної відповідальности – і жодних несподіванок, відповідно, теж...

На щастя, життя без несподіванок не обходиться.

Роман «Століття Якова» вразив усе журі в повному складі, без різниці літературних смаків і вподобань. Так буває тільки з направду добрими книжками – вони переконують одразу і найзапекліших скептиків, як жива істота переконує на дотик теплом і пульсуванням крови під шкірою. З’ясувалося, що всі проковтнули рукопис одним духом: життя (чи варто сказати «житіє»?) древнього Якова з поліської глибинки, його любові й війни, злочинства й подвиги, пристрасті й муки несподівано виявились куди захопливішими за кілограми детективів із пригодами зомбі, упирів, ФСБ та інших потвор. Серед засилля сучасного літературного силікону Яків зі своєю сімейною сагою впадав в око, як живий серед манекенів: він був справжнім – йому хотілося співпереживати. Жінки, згадуючи деякі епізоди, скліпували сльозу: атож, мелодраматичного в романі чимало, тільки чомусь тому всьому віриш... Чи не тому, що «століття Якова» – це ще й сто повних років української історії, з усіма її – куди там шекспірівським! – непроговореними й неосмисленими трагедіями, чиї непідбиті рахунки ми й далі продовжуємо оплачувати? І волинське Полісся на перехресті режимів, імперій, народів, армій, культур і субкультур (хто тільки не товкся тут за «століття Якова» – від уланів Пілсудського до наркоділерів на джипах...) – то сцена, на якій розігрується споконвічна драма боротьби людини зі світом за власну душу? І книжка ця – не тільки про дядька-поліщука, мужчину з вимираючої породи справжніх, якого, як тріску, жбурляло по водах вийшлого з берегів XX століття, – а й, якимсь таємничим чином, як то завжди буває з направду добрими книжками, – про кожного з нас?..

Одне слово, відкриття таки відбулося: журі переживало ейфорію астронома, який щойно вгледів у телескоп нову зірку. Дарма що творець Якова, лучанин Володимир Лис – давно не новачок у літературі (а новачок такої книжки й не написав би!), що за ним уже чималий доробок – п’єси, кілька романів, низка нагород, публікації в найкращих столичних видавництвах... Цілком солідна письменницька кар’єра, хоч і не «зіркова» – на слуху в читацької публіки досі були інші імена. Що ж, тепер, після «Століття Якова», склад «першого ешелону» сучасної української літератури доведеться переглянути – адже твори такого епічного масштабу й густини нечасто пишуться не тільки в Україні...

А ще подумалось – який би за цим романом можна зняти фільм! Куди там «Мосфільму» з Голівудом... І не треба на те мільйонних затрат, коштовних зйомок, комп’ютерних спецефектів – досить лиш гарного режисера й акторів: таких, щоб відчули й чесно відтворили той градус людяности, що його закладено в цій історії...

Але це вже я, звісно, розмріялась. А радіти треба вміти, як навчився за своє велике й страждальне життя старий Яків, – з того, що є. А є – нечастий гість у нашому домі: направду добра книжка, якій мені зостається тепер тільки побажати доброї дороги – до добрих людей.

Оксана Забужко

Що таке життя ваше?

Пара, яка з’являється на хвильку, а потім зникає.

Соборне послання апостола Якова, 4, 14

Чуєш, як грає цвіркун?..

Слухає небо крізь ніч

Серце комахи.

Невідомий японський поет XVIII ст.

Частина перша

Приблуда. Весілля

1

«Який же я старий, – думає Яків. – Який старий, Боже мій!»

Він щойно захитався біля порога своєї хати. Щоб не впасти, вхопився за одвірок. Світ кудись поплив.

Не здивувався – так бувало вже не раз.

Дивина в іншому – він раніше ставився до цього якось інакше. Простіше. Начеб не помічав. Удавав, що не помічає. Заточився, то й заточився. Старий, от і все. А тут щось кольнуло наче, різонуло, в серці чи коло серця. От іще. Він отак упаде, серце спиниться, не одразу і знайдуть. Али тоді йому буде байдуже – знайдуть ци нє, а тепер – не байдуже.

«Доки живий», – думає Яків.

Авжеж, доки живий. Треба йти. Йти? Куди? І раптом розуміє – треба йти, виглядати поштарку. Може ж, принесе-таки звістку. Від тої дівчини, тої окаянної дівчинки, Оленки, Альона, казала вона.

2

Кіт, приблуда, чий ти? Яків дивиться на кота – старого, облізлого, шерсть місцями позлипалася. Кіт дивиться на нього і жалібно нявкає.

«Як і я, старий», – думає Яків. Ци й кіт?

Від того начеб затишніше.

Киць, киць, киць...

Кіт підходить і треться об ногу. До голови Якову проситься якась згадка. Про кота. Про кота-вуркота. Вуркотиська.

«На кота-вуркота, ой, напала дрімота, ти, дитинко, тоже спи, тилько ліжка не кропи...» – так, здається, співала мати. Ні, не йому, того він не пам’ятає, авжеж не пам’ятає. Сестричці Ольці ци Йванові.

«Нема їх, нікого нема, – думає Яків. – Їден я остався. Олька є, али дочка. А чого я остався? Бо так вгодно Богові. А чого вгодно?.. Ет, старий, про що думаєш? Про що думаєш, старий...»

І тут до його голови приходить інша думка – він живе того, що мусить діждатися письма од тої дівчини, дівки окаянної, що забула про нього. Чужої дівки. А могла б написати, коли приїздити не хоч. Могла б. Звісно, він так не мав учинити, як вчинив. Але того не вернеш. Не розкрутиш назад день чи рік, як те колесо.

Колесо тоже назад не побіжить.

Кіт вуркоче, Яків присідає і гладить старого котяру. Десь із села вже з півроку, як приходить, лопає все, що дає: і бульбу, і хліб, ну про ковбаску, як принесе з куперації, то й казати не треба. А то й лушпиння з бульби взявся гризти. А може, зуби точив? Та де в такого старого зуби? Ци, може,