Еміль Золя - Пастка

— Усе це між нами, правда ж, пане Пуасон? — пробурмотів він нарешті. — Ми вам показали й розповіли таке...

Але Пуасон не дав йому доказати. Він поклав собі руку на серце, показуючи цим самим, що все залишиться похованим там. Певна річ, він не збирався виказувати друзів. Коли прийшов Купо, вони спорожнили ще одну літрову пляшку. Потім поліцейський вислизнув через двір на вулицю й знову пішов по тротуару своїм штивним, суворим, розміреним кроком.

Протягом перших днів усе в домі прачки було догори дриґом. Отже у Лантьє була окрема кімната зі своїм входом і своїм ключем, але оскільки останньої миті було вирішено не забивати дверей між кімнатами, вийшло так, що він майже завжди ходив через пральню. Купу проблем Жервезі створювала брудна білизна, бо її чоловік так і не подбав про великий ящик, як обіцяв. Їй не лишалося нічого іншого, як розтикати ті речі скрізь потроху: по кутках, головним чином собі під ліжко, що було не надто приємно теплими літніми ночами. Зрештою, їй дуже не подобалося те, що кожного вечора треба було мостити посеред пральні постіль Етьєнові. Коли робітниці працювали допізна, хлопець, чекаючи, поки вони підуть, засинав на стільці. Якось Ґуже запропонував відправити Етьєна до Лілля, де його колишній хазяїн, механік, шукав учнів, і ця ідея здалась їй спокусливою, тим паче, що хлопчик, не дуже щасливий вдома, хотів бути самостійним і благав її погодитися. Єдине, чого вона боялася, — це категоричної відмови з боку Лантьє. Він оселився в них лише для того, щоб зблизитися з сином; йому не захочеться розлучатися з ним усього через два тижні після переїзду. Однак, коли вона з острахом розповіла про цю справу, Лантьє радо пристав на їхній задум, сказавши, що молодим робітникам треба побачити світу. Того ранку, коли Етьєн від’їздив, він прочитав йому справжню лекцію про його права, а потім поцілував і піднесено мовив:

— Затям собі, що трударі — це не раби, а кожен, хто не трудар, — трутень.

Незабаром родина повернулася до свого повсякденного життя, усе заспокоїлося й вляглося, призвичаївшись до нових порядків. Жервеза вже звикла до розкиданих усюди брудних речей та до Лантьє, який ходив туди-сюди. Він і далі торочив про свої великі справи, часом виходив гарно вбраний, акуратно зачесаний, у чистій білизні, десь зникав, бувало, й не ночував удома, а потім повертався, вдаючи, що в нього від знемоги тріщить голова, ніби щойно двадцять чотири години підряд обговорював щонайсерйозніші питання. Насправді ж він жив, лихо покотивши. О! Можна було не перейматися, мозолів на руках він не натирав! Зазвичай Лантьє прокидався годині о десятій, пополудні виходив на прогулянку, якщо погода була йому до вподоби, або ж, дощовими днями, залишався в пральні й гортав газету. Це було його середовище, він був як риба у воді серед спідниць: підбивався до найгрубіших жінок, обожнював їхню лайку, під’юджував їх до злого слова, тимчасом як сам говорив вишуканою мовою. І це пояснювало, чому він так любив тертися поміж прачок, дівчат аж ніяк не соромливих. Коли Клеманс виливала йому душу, він ніжно дивився на неї й усміхався, підкручуючи свої тоненькі вусики. Запах пральні, цих упрілих робітниць, які з оголеними руками орудували прасками, весь цей куток, схожий на альков, де порпалися в речах жінок усього кварталу, здавалося, був для нього омріяним довгожданим прихистком, такою собі оазою ледарства й розкошування.

Протягом якогось часу Лантьє харчувався у Франсуа, на розі вулиці Пуасоньє. Але три чи чотири рази на тиждень він обідав з Купо, тож врешті запропонував стати їхнім столовником, за що кожної суботи платитиме по п’ятнадцять франків. Відтоді Лантьє майже не виходив на вулицю, цілковито утвердившись у домі, почуваючи себе тут ледь не господарем. З ранку до вечора він походжав, напіводягнений, з пральні до кімнати, піднімав голос, давав розпорядження. Він навіть вступав у перемовини з клієнтками, потроху заправляючи всім цим шарварком. Вино Франсуа йому було вже не до смаку, тож він переконав Жервезу купувати вино у Віґуру, чоловіка вуглярки по сусідству, яку вони разом з Бошем пощипували, коли приходили робити замовлення. Потім йому видався глевким хліб Кудлу, і він став відправляти Оґюстіну по хліб до віденської пекарні Маєра. Також з його волі припинили скуповуватися в Леонґра, бакалійника, не відмовившись тільки від послуг товстого Шарля, різника з вулиці Полонсо, через схожі з ним політичні погляди. Наприкінці першого місяця Лантьє захотів, щоб усі страви на кухні готувалися лише на олії. Клеманс жартома казала, що недарма у цього клятого провансальця такі масні очі. Він сам готував собі омлет, перекидаючи його на другий бік, підрум’янював дужче за млинець, роблячи його твердим, як корж. Наглядав він і за матінкою Купо, вимагаючи, щоб біфштекси були добре просмажені, тож вони ставали схожими на підошву черевика; до всіх страв додавав часник і сердився, коли в салати кришили зелень: бур’яняччя, кричав він, поміж якого може вплестися якась отруйна рослина. Його улюбленою стравою була своєрідна дуже густа юшка з вареної на воді вермішелі, в яку він виливав з пів пляшки олії. Тільки Лантьє з Жервезою їли її, бо всім іншим, парижанам, що ризикнули одного разу покуштувати цієї страви, ледве їхні тельбухи не вивернуло.

Мало-помалу Лантьє почав також втручатися у сімейні справи. Лорійо досі ремствували через те, що мусили виділяти зі своєї кишені сто су на утримання матінки Купо, а він пояснив, що проти них можна подати позов до суду. Вони що, сміються з людей?! Не п’ять, а десять франків вони мали б давати щомісяця! І сам пішов до них по ті десять франків з таким рішучим і водночас люб’язним виглядом, що ланцюжник не наважився йому відмовити. Відтепер пані Лера теж почала давати дві монети по сто су. Матінка Купо була ладна руки цілувати Лантьє, який, до всього іншого, виконував роль судді під час сварок між старенькою та Жервезою. Коли прачка, втрачаючи терпець, шпетила свекруху і та йшла плакати до себе, лягаючи на ліжко, він сварив їх обох, змушував помиритися, запитуючи: невже вони гадають, що людям весело від їхньої злої вдачі? Те саме стосувалося й Нана: на його думку, виховували дівчинку препогано. У цьому він не помилявся, бо щойно батько починав лаяти малу, за неї одразу заступалася мати, а коли мати давала штурхана, сцену влаштовував батько. Нана, рада бачити, як батьки гризуться, чудово знала, що їй усе пробачать, і витівала, що тільки