Еміль Золя - Пастка

— Ґиґнув, — прочиняючи двері, спокійно мовила вона з вимореним і отупілим виразом обличчя.

Але ніхто її не слухав. У будинку заварилася якась катавасія. Ого! Цікавенька історія! Пуасон заскочив свою дружину з Лантьє. Подробиць ніхто до пуття не знав, тому кожне переказувало на свій лад. Словом, він неначе з-під землі виріс, коли ті двоє зовсім цього не чекали. З’являлися деякі деталі, що їх дами переказували, стиснувши губи. Побачивши таке видовище, Пуасон, звісно, втратив самовладання. Він перетворився на справжнісінького тигра! Цей небалакучий чоловік, що ходив наче з дрючком в одному місці, почав несамовито кричати й плигати. Більше ніхто нічого не знав. Лантьє, очевидно, спробував усе йому пояснити. Дарма, далі так тривати не могло. Бош сповістив, що панійка із сусіднього ресторану вирішила винайняти крамничку й торгувати в ній потрухами. Цей суціга-капелюшник обожнював потрухи.

Тим часом Жервеза, побачивши пані Лорійо та пані Лера, в’яло повторила:

— Ґиґнув... Господи Боже! Чотири дні отак дриґатися й ґвалтувати...

Обом сестрам не лишалося нічого іншого, як дістати свої хустинки. У їхнього брата було чимало недоліків, але, хай там як, він був їхній брат. Бош стенув плечима й досить голосно, щоб усі його почули, сказав:

— Тю! Одним п’яницею менше!

Від того дня Жервеза часто не тямила себе, тож чи не найбільшою розвагою в будинку було дивитися, як вона вдавала із себе Купо. Тепер її не треба було й просити, вона влаштовувала безкоштовні вистави, трясла руками й ногами, мимоволі скрикувала. Певно, цей нервовий тик залишився у неї після відвідин притулку Святої Анни, де Жервеза надто довго дивилася на свого чоловіка. Але їй не так щастило, як Купо: вона не вмирала від цього. У неї все обмежувалося мавпячими гримасами, за що хлопчаки на вулиці кидалися в неї капустяними качанцями.

Так Жервеза животіла багато місяців. Вона падала ще нижче, зазнавала найприкріших принижень і з кожним днем помалу помирала від голоду. Щойно в неї з’являлося кілька су, вона пропивала їх і пленталася п’яна. У кварталі їй доручали найбруднішу роботу. Якось увечері сусіди побилися об заклад, що вона не з’їсть дещо страшенно огидне; та вона з’їла, щоб отримати десять су. Пан Мареско вирішив виселити її з кімнати на сьомому поверсі. Але нещодавно в норі під сходами знайшли мертвим старого Брю, тож домовласник дозволив їй перейти до цієї комірки. І відтоді вона мешкала в комірчині дядька Брю. Там, на протрухлій соломі, вона цокотіла зубами і з порожнім животом промерзала до кісток. Схоже, земля не хотіла приймати її. Вона зовсім втрачала глузд, уже й не здогадувалася викинутися з сьомого поверху на бруковане подвір’я, щоб заразом з усім покінчити. Смерть забирала її повільно, шматочок по шматочку, волочила її до самісінького кінця цього клятого існування, на яке вона сама себе прирекла. Ніхто достеменно не знав, від чого вона померла. Говорили і так, і перетак. Насправді ж вона пішла на той світ через злидні, бруд і втому, через своє скалічене життя. Здохла, бо оскотиніла, — як казали Лорійо. Одного ранку, коли на сходах поширився сморід, сусіди згадали, що вже два дні не бачили Жервези; знайшли її в комірчині, вже позеленілою.

Забирати її прийшов дядько Базуж, з бідняцькою труною під пахвою. Того дня він теж добряче налигався, однак мав добрий настрій і був веселий, як горобець. Упізнавши клієнтку, з якою довелося мати справу, він, поки лаштував своє нехитре начиння, пустився у філософські роздуми.

— Усі там будемо... Нема чого спішити, місця там усім вистачить... А квапляться дурні: швидше все одно не буде... Я ж хочу тільки прислужитися. Одні хочуть, інші не хочуть. І як тут розібратися... Ось одна, що не хотіла, а потім захотіла. Отже, мусила чекати... Нарешті таки діждала і, їй-бо, вона на це заслужила! Анумо, веселіш!

Коли старий Базуж обхопив її своїми чорними дужими рук, він геть розчулився й обережно підняв цю жінку, яка так довго марила ним. Далі він по-батьківському дбайливо вклав її до труни й пробелькотів, гикаючи між словами:

— Знаєш... Послухай мене... Це я, Бібі-Веселун, дамський розрадник... Ну от, ти й щаслива. Люлі-лю, моя красунечко.

Еміль Золя

/ Émile Zola /

(1840-1902) — видатний французький письменник, журналіст, критик, відомий як засновник і головний теоретик натуралістичної прози, який прагнув науково обґрунтувати свій літературний метод, шукаючи зв’язок між природним та соціальним корінням людської психології. Неухильно дотримуючись свого кредо «Nulla dies sine Ііпеа» («Ані дня без рядка»), Золя вдалося стати одним із найпопулярніших письменників останньої чверті XIX ст. світового рівня, започаткувати окремий літературний напрям, вилити свій найбільший творчий задум — написати цикл з двадцяти романів «Ругон-Макари» (1870 — 1893), «природну і соціальну історію однієї родини за часів Другої імперії». Більшість його творів перекладено десятками мов та екранізовано. Золя також прославився участю в справі Дрефуса, надрукувавши на початку 1898 року в газеті «L’Aurore» статтю «Я звинувачую», після чого мусив тікати до Англії через загрозу ув’язнення.

«Пастка» (1877) — сьома частина епопеї «Ругон-Макари» і водночас, як і решта романів, цілком самодостатній твір, у якому Золя змалював безпросвітне життя паризьких робітничих передмість. Окрім своєрідності тематики твору (життя нижчих верств суспільства доти описували побіжно або романтизовано), Золя застосовує новаторський підхід до стилістики самого письма — його герої говорять живою мовою, паризьким арго, та не цураються лайки. Збуривши тогочасний літературний світ, саме «Пастка» принесла Золя світову славу.

Примітки

1

Бонкер — від фр. bon cceur (добре серце).

2

У середині XIX ст., до появи централізованого водогону, білизну прали біля водойм або в пральнях (lavoir). Крохмалили й прасували її в спеціальних закладах (boutique), до яких клієнти віддавали свої речі.

3

Міцні алкогольні напої, про які йтиметься в романі, — це переважно продукти дистиляції (вина), які французи називають eau-de-vie (de vin). У багатьох країнах цей напій називають «бренді». Коньяк — один з видів бренді, який виробляють поблизу міста Коньяк.

4

Борджіа (Борджа, Борха) — іспанський рід, що здобув злу славу за свої підступні злочини. Найвідоміший представник — папа римський Олександр VI, якого, за однією з версій, отруїли за наказом його ж сина Чезаре. За іншою версією, папа