Еміль Золя - Пастка

Його хрипкий і переляканий голос здіймався до крику, Купо припадав до землі й усе повторював, що внизу поліцаї та жовніряки наводять на нього свої гвинтівки. У стіні він бачив цівку пістолета, наставлену на його груди. Вони прийшли, щоб забрати в нього дівку.

— Не стріляйте, чорт забирай! Не стріляйте...

Потім будинки почали тріщати, він передавав голосом двигтіння цілого кварталу, що завалювався, і разом з ним усе зникало, все випаровувалося. Але йому ніколи було навіть передихнути — нові образи зі страшенною швидкістю проносилися в його уяві. Від шаленої потреби говорити його рот сповнювався безліччю слів, які він без ладу белебенив, що аж у горлі клекотало. Купо кричав усе гучніше й гучніше.

— А, це ти? Здорова була!.. Годі цих жартів! Не буду я їсти твоє волосся!

Він водив рукою перед обличчям і здмухував волосся. Практикант запитав його:

— Кого ви зараз бачите?

— Свою жінку, звісно!

Він дивився на стіну, обернувшись спиною до Жервези.

Та не на жарт перелякалася й собі придивилася до стіни, щоб перевірити, чи не ввижається і їй те саме. Купо ж белькотів далі.

— Чуєш, не забивай мені баки... Не треба мене плутати... Чорт! А ти гарна, шикарно так вбралася. Де ти це все доп’яла, курво?! А, ти віялася вулицями, шльондро! Постривай-но, зараз я тобі покажу!.. Що, ховаєш свого милого під спідницями? І хто ж він такий? Ану нахились, я хочу поглянути... Трясця, це знову він!

Він різко стрибнув і вдарився головою об стіну, але м’яка оббивка приглушила удар. Купо глухо гепнувся на солом’яник, куди його відкинуло після зіткнення із стіною.

— Кого ви бачите зараз? — знову запитав практикант.

— Капелюшника! Капелюшника! — верещав Купо.

Практикант почав розпитувати Жервезу, але та затиналася й не могла відповісти, бо ця сцена розбурхувала прикрі спогади її життя. Бляхар розмахував кулаками.

— Зараз я тобі покажу, хлопче! Треба нарешті начистити тобі пику! Ага, прийшов собі, як ніде нічого, з цією хвойдою попід руку, щоб посміятися з мене на людях. Що ж! Зараз я тебе так вгрію — так-так! Навіть рукавичок не надягатиму!.. Годі тобі пиндючитися. Ось тобі! На ще! На! На!

Купо довго молотив кулаками повітря, а потім його охопив гнів. Відступаючи назад, він наштовхнувся на стіну й подумав, що то на нього нападають ззаду. Він обернувся й накинувся на оббивку. Він підстрибував, плигав з одного кутка в інший, ударявся животом, спиною, плечима, качався долі, знову зривався на ноги. Він весь якось обм’як і валився додолу, як лантух з мокрим шматтям. Уся ця дивовижна вистава супроводжувалася страшними погрозами та диким гортанним риканням. Але в цій битві, схоже, на нього чекала поразка: дихання ставало уривчастим, очі вилазили з очниць, і здавалося, ніби його охоплює дитячий страх.

— Пробі! Убивають!.. Ану геть звідси, ви двоє. От мерзотники, ще й сміються! Он вона лежить, та дівка!.. Так уже сталося, нічого не поробиш... От бандюга, він вбиває її! Відтинає ножем ногу. Друга нога вже валяється на землі, черево розпанахане, всюди кров... О Господи! О Господи! О Господи!..

Весь залитий потом, зі злиплим на лобі волоссям, жахливий, він відступав, несамовито матляючи руками, наче хотів відігнати те огидне видиво. Двічі в нього виривався пронизливий стогін, раптом він перечепився п’ятами за матрац і навзнак звалився на нього.

— Пане, пане, він помер! — мовила Жервеза, стиснувши руки.

Практикант підійшов і відтягнув Купо на середину матраца. Ні, він не помер. Вони роззули його; босі ноги звисали із солом’яника й дриґалися самі по собі, одна біля другої, немов витанцьовуючи жвавий ритмічний танок.

Саме в цей час увійшов лікар. Він привів двох своїх колег — худого й товстого, — обоє з орденами, як і він. Усі троє нахилилися й почали уважно оглядати пацієнта, а потім упівголоса швидко заговорили між собою. Вони роздягли Купо до пояса, і Жервеза, звівшись навшпиньки, побачила його голий тулуб. Що ж! Тепер він здригався всім тілом, трясця пішла від рук і ніг до тулуба, який теж пристав до забави! Справді, живіт у нього смикався, як у маріонетки. Йому ніби лоскотали боки, пузо задихано сіпалося й ніби от-от мало луснути від сміху. Всеньке тіло ходором ходило — м’язи грали, шкіра натяглася, як на бубоні, волосся на грудях наїжачилося й ворушилося. Словом, усе це нагадувало кінець забави, останній галоп, як то кажуть, коли вже починає світати, а всі танцюристи беруться за руки й притупують закаблуками.

— Спить, — прошепотів головний лікар.

Він попросив обох колег звернути увагу на чоловікове лице. Повіки в Купо були заплющені, але все його обличчя пересмикувала нервова судома. Вигляд у нього став ще жахливіший: риси спотворилися, щелепа відвисла — бридка маска мерця, змордованого жаскими привиддями. Але лікарі зосередилися на ногах і дуже зацікавлено розглядали їх. Ноги танцювали далі. Дарма що Купо спав, його ноги продовжували танцювати. О! Їхній господар міг спати скільки заманеться, їм до того було байдуже, вони робили своє діло без поспіху і без забари, як справжні механічні ноги, ноги, що розважалися на свій лад.

Бачивши, як лікарі прикладали долоні до чоловікового тіла, Жервеза й собі захотіла помацати його. Вона тихенько підійшла, поклала руку йому на плече й тримала так зо хвилину. Господи! Що ж коїлося всередині? Усе тіпалося аж до глибин нутра; здавалося, навіть кістки гуляли. Хвилі дрожу линули звідкілясь іздалеку, котилися під шкірою, наче річка. Жервеза трохи натиснула долонею, і їй здалося, що навіть кістковий мозок волає від болю. На поверхні шкіри можна було побачити тільки легенькі хвилі, що утворювали заглибини, схожі на чорториї, але всередині, напевно, бушувала справжня буря. Яке гаспидське діяння! Кротяче діяння! Це горілка з «Пастки» шматувала його зсередини. Все тіло Купо було просякнуте нею, тож, звісно, це дійство мусило завершитися його згубою, його знищенням, безугавною трясцею, що охопила все його тіло.

Лікарі пішли. Жервеза, залишившись із практикантом, через годину тихо повторила:

— Пане, пане, він помер...

Але практикант, який дивився на ноги, заперечливо похитав головою. Голі ноги, що звисали з матраца, все ще танцювали. Були вони не дуже-то чисті, з довгими нігтями. Минуло ще декілька годин. Раптом вони випросталися й зупинилися. Тоді практикант повернувся до Жервези й сказав:

— От і все.

Тільки смерті вдалося спинити ті ноги.

Повернувшись на вулицю Ґут-д’Ор, Жервеза застала в Бошів цілий гурт кумась, які жваво про щось цокотіли. Вона