Сергій Леонідович Лойко - Аеропорт

Вибух був такий сильний, що зігнув ствол одного з автоматів і триногу ДШК, яку взагалі неможливо зігнути.

— Відкопуємо товаришів, кого зможемо, потім перевірка БК та секторів[192] по периметру, — спокійно, мов нічого й не було, командував Степан. Він був живий, навіть не поранений. Голос повернувся до нього.

— Тритон, Тритон, витягни мене, — стогнав Паровоз, на якого впала плита, притиснувши ногу по коліно. Друга метлялася поверх плити й була зламана. Треба було поквапитися. Згори щомиті могла впасти ще одна величезна плита, що повисла над ними на сухожиллі арматури, як Дамоклів меч.

Тритон спробував. Нічого не вийшло. Олексій, Салам, Скерцо, Людоїд і ще три бійці, роздираючи руки об холодну плиту, надриваючись, викашлюючи пил і матюкаючись, намагалися зрушити її всі гуртом. Марно. Вони лежали поряд і задихалися від зусилля. Юрчик зрозумів, що не вибратися. Він перестав стогнати й раптом спокійно промовив:

— Тритон, ріж мені ногу. Мене дружина додому не пустить, якщо я не повернуся.

Ніхто не засміявся. Тритон уколов хлопцю свій тюбик буторфанолу, а Салам пішов до Степана по горілку й ножівку. Наче в нього колись була.

Цієї миті згори пролунав скрегіт — і плита вагою в тонну, не менше, зірвалася вниз і поховала під собою самого пораненого, а з ним Тритона й Людоїда. З-під неї не було ані звуку. Усі троє загинули на місці.

Знизу, з воронки, і далі благали про допомогу. Одного витягли звідти з проломленою головою й перебитою рукою. Він був живий і притомний. Серед інших, що лишилися під завалами, тільки троє подавали ознаки життя. Вони досі кричали, кликали на допомогу. Сєргєїч мовчав.

— Пацани, пацани, поможіть, не залишайте нас, — благав знизу Чикатило.

— Тримайтеся, пацани. Ми вас витягнемо, — брехали згори. А що ще вони могли сказати?

Степан відкликав Салама вбік, обійняв його за плечі й тихо сказав:

— Саламе, уся надія на тебе. Ти мусиш піти й пригнати сюди МТЛБ з лебідкою. Ми мусимо витягнути звідси усіх. Одна надія на тебе. Крім тебе ніхто не зможе.

— Так, командир, — коротко відповів Салам.

Степан простягнув йому стопку споряджених магазинів.

— У мене є чотири, — відповів Салам. — Вам самим згодиться.

Вони обнялися. Салам рушив до Олексія.

— Давай, дядьо Льошо, не хворій, — сказав он.

— Ти куди? — спитав Олексій, відриваючись від камери.

— Як куди? Рятувати світ. Може, і тебе врятую. Прощавай!

Салам легко перестрибнув підвіконня й побіг по злітці в напрямку Пісок… Якихось три кілометри під вогнем… По пересіченій місцевості… Дрібниці. Усі дивилися йому вслід. Хто заздрячи, хто сподіваючись. Салам біг легко, наче на тренуванні, невеликими зигзагами, наче ухилявся від куль.

— Кіборг, — прошепотів Олексій йому навздогін і відразу почав дивитися, як він його зняв.

У цей момент пробилася зона. І всім пішли повідомлення та дзвінки. Навіть у Олексія задзвонив телефон. Він, не дивлячись, різко схопив його. Це була не Ніка. Це була Кетлін.

— Ні, Аlexei. How are you? Are you still inside the Airport?[193]

— Yes[194].

— They say on the Russian news that the Airport has fallen. So it is not true? Is it?[195]

— No[196].

— Are you doing OK?[197]

— I am fine, thank you. Just can’t transmit photographs any more. No signal most of the time[198].

— That’s OK. Right now we don’t need photographs, we need news[199].

— The news of the day being that the Airport is still holding[200].

— Thank you so much. Everybody says the Ukrainian troops at the airport have surrendered[201].

— It’s a lie[202].

— Great. Could you do me a favor and describe the atmosphere inside the Airport[203].

— It’s jubilant[cciv].

— ОК. I see. Could I speak over your phone with one of the defenders if you could help me and translate what he would say?[205]

Тут орки пішли в нову атаку. Запрацювали автомати й кулемети.

— Listen, Cathlyn, why don’t you go fuck yourself?[206]

Олексій вимкнув телефон і далі знімав війну. Війна тривала хвилин п’ять. БК залишалося на годину. Атаку відбили.

Потім була танкова атака. Танк прасував багажне відділення хвилин п’ять. Потім усе стихло. Тримати великий периметр уже було неможливо. Підтягли два кулемети ближче до центру, зібрали в терміналі та на злітці всі стрічки й цинки з БК, все, що можна було використовувати для барикади: речмішки, залізні балки, обломки стін, трупи товаришів. Усе пішло в діло.

У строю залишалося шестеро тих, хто ще міг стояти, ходити, стріляти. Не рахуючи Олексія. Ще троє могли стріляти сидячи й лежачи. Ще четверо були важко поранені. Решта вбиті або замуровані живцем у підвалі або на нульовому поверсі.

Після танкової атаки настала тиша, яку раптом розрізав голос із гучномовця, що долинав з оранжевого залу.

— Фашисты, парни, у вас только одын виход — сдаться, — голос із сильним кавказьким акцентом видався Олексію знайомим. — Мы даем вам пят минут подумат, потом пойдем в атаку и будэм вас рэзать, как баранов[207].

Далі — тиша.

Степан підвівся в центрі зали з автоматом напоготові та сказав російською так, щоб усі почули:

— Как говорится, лучше стоя, чем на коленях. Кто еще может стоять?[208]

П’ятеро стали з ним поряд, утворивши коло, спина до спини, автомати й один ПКМ у руках. Поранені підповзли до їхніх ніг і теж зайняли позиції.

Олексій із захватом і подивом знімав усе це й раптом зрозумів, що знімає не фото, а своє улюблене кіно і що зараз командир скаже: «Нас шестеро», — а він скаже: «Ні, семеро». — «Але ви не мушкетер». — «Душею я мушкетер», — відповість він. Пролунає його улюблена музика з «Трьох мушкетерів» 1961 року[209]: «Та-татата- та-та!». І вони всі разом підуть пити анжуйське.

Але ніхто нічого такого не сказав, а кіно наче поставили на паузу. Раптом пауза закінчилася й заграла інша музика. Це була українська народна пісня у виконанні Вакарчука «Ой, чий то кінь стоїть…». На всю гучність, у тиші, вона вилітала, наче з-під ніг, з розгрузки одного з убитих. Так дзвонив його телефон:

Ой, чий то кінь стоїть,

Що сива гривонька.

Сподобалась мені,

Сподобалась мені

Тая дівчинонька.

Ті, хто стояв і сидів почали потихеньку підспівувати, спочатку тихо, невиразно й не до ладу, потім впевненіше, голосніше, а тоді всі гуртом, на