Сергій Леонідович Лойко - Аеропорт

повен голос, майже в унісон. Тільки Скерцо не підспівував, він дістав свою флейту й награвав.

Не так та дівчина,

Як біле личенько.

Подай же, дівчино,

Подай же, гарная,

На коня рученьку.

Кіборги стояли й співали, а американський москаль-фотограф знімав усе це, не вірячи своїм очам. Це була і його улюблена пісня. Єдина українська пісня, яку він знав напам’ять.

Дівчина підійшла,

Рученьку подала.

Ой, краще б я була,

Ой, краще б я була

Кохання не знала.

Олексій раптом зрозумів, нарешті, навіщо він їхав в Аеропорт, навіщо невмолима доля несла його сюди, звідки виходу не мало бути й не було. Він це відчув іще кілька хвилин тому, коли послав на х. р старшого іноземного кореспондента The Los Angeles Herald Кетлін Дж. Вотерс. А тепер остаточно з’ясувалося. Йому стало легко, вільно. Він був майже щасливий. Він повертався додому, до своїх. Олексій витягнув із запиленої камери флешку, поклав її в нагрудну кишеню, зняв із себе камеру, поцілував її й поклав на підлогу. Підняв автомат одного з убитих, перевірив магазин, затвор і підійшов до кіборгів. Вони розступилися. Він став плече до плеча з ними й теж заспівав.

Кохання-кохання

З вечора до рання.

Як сонечко зійде,

Як сонечко зійде,

Кохання відійде.

Коли пісня закінчилася й телефон замовк, Степан запитав його російською:

— Ты с нами? Почему?[210]

— Пісня дуже гарна, — відповів Олексій українською.

Орки пішли в свою останню атаку. Вони були всюди. Їх були сотні… Вони накочувалися й відкочувалися хвилями. Кіборги відстрілювалися. БК кінчався.

Степан сів на коліно позаду тих, хто стріляв, зв’язався по мобілці з Майком і викликав вогонь на себе.

— Бандер, ти впевнений, що так хочеться курити? — перепитав Майк.

— Так, просто зараз, просто зараз, — уже кричав Степан крізь автоматне тріскотіння. — Нам край, Миша! Нам край!

— Плюс, плюс, Стьопа! Зараз вишлемо! Ловіть!

Термінал уже практично не мав ні стін, ні даху, коли надвечір 20 січня налетів «Град», розметав своїх і чужих і обвалив усе, що ще стояло в Аеропорті.

Олексій отямився, коли вже темніло. У повітрі були чад і пил. Щось іще догорало. З усіх сторін досі лунали стогони.

Він озирнувся й побачив Скерцо. На ньому не було каски, і він упізнав його за косичкою. Скерцо схилився над командиром. Той був живий, але поранений. Осколочні поранення обох ніг. Одне важке, вище коліна. Велика крововтрата. Скерцо зупинив кров. Степан був при тямі.

Олексій не мав ані подряпини, лише ще одна, вже котра заліком, контузія. Він підійшов і схилився над Степаном поряд зі Скерцо. Підняв край бинта. Все ясно. Негайна госпіталізація. Перекинувся поглядами зі Скерцо. Вони зрозуміли одне одного без слів.

— Де наші? Найближча позиція? — спитав Олексій.

— Метеостанція. Тисяча шістсот метрів он туди, — Скерцо чітко показав напрямок рукою.

— Інші як?

— Я нарахував п’ять поранених тут і двох там, унизу, які досі відгукуються, — відповів Скерцо.

— Я зрозумів, — відповів Олексій, нахилився, взяв два валетом перемотаних скотчем споряджених магазини з розкиданої пірамідки поряд зі Степаном і пристебнув до автомата в себе на грудях замість порожніх. Степан лежав із заплющеними очима. Дихав рівно. Скерцо вколов йому нафлубін — усе, що мав із собою. Він знайшов рюкзак Сєргєїча, але ще не встиг дослідити його вміст.

Олексій підвівся й пішов по терміналу, переступаючи через трупи, зброю, стельові плити й гори всякого непотребу. У багажному і в оранжевому залі виявив до сорока тіл орків. Багато були ще живі. Теж стогнали й кликали на допомогу.

Олексій дійшов до ще однієї величезної воронки в підлозі й почув знайомий голос, що долинав звідти.

— Брат, брат, помоги! — кричав Шаміль Бараєв, притиснутий невеликою плитою на дні воронки. — Я денег дам, мамой кланус![211]

— Я сам тебе должен, Шамиль, — крикнув у відповідь Олексій, присівши над воронкою за метр від обличчя Бараєва, й показав тому свою кисть без мізинця й безіменного пальця. — Прости, что убил твоих родных. У меня не было выбора[212].

Бараєв упізнав його, загарчав, потягся рукою до автомата, але дістати не міг. Олексій підвівся й повернувся спиною, збираючись іти.

— Жюрналыст, жюрналыст, я тибэ тайну сыкажу! Сыкажу, кто дома в Москве взорвал, жюрналыст![213] — загарчав Бараєв йому в спину.

— Это и так все знают[214], — Олексій зупинився, повернувся до краю воронки.

— Нэт, нэт. Ты нэ понял, брат. Я скажю, кто прыказ отдал, кто заказал, скажю, брат, а?[215]

— Это больше никому в мире не интересно[216], — сказав Олексій, підняв автомат і короткою чергою стрілив ватажку бандитів і офіцеру МВД Росії в лице.

Степан був проти того, щоби його намагалися врятувати. Він хотів залишитися з «пацанами».

— Я тобі наказую залишити мене тут, — сказав він Олексію.

— Ти мені нічого наказати не можеш, Стьопо, — сказав Олексій. — Я не твій підлеглий. Ти маєш жити, Стьопо. Подумай про Ніку. Вона мені не пробачить, якщо я тебе не витягну. Скерцо залишиться на господарстві з пацанами. У нього на всіх є ліки. Вони з ним дочекаються допомоги. Ти лише заважатимеш йому й сам помреш за пару годин.

Степан заплющив очі. Скерцо завдав його на плечі Олексію. Степан обхопив рукою його шию, і Олексій у згуслому мороці, з автоматом на грудях, поніс свій хрест через злітку.

Їх, здавалося, ніхто не помічав. Олексій ішов повільно, розуміючи, що, якщо він перечепиться й упустить Степана, то більше його не підніме.

Степан то втрачав свідомість, то приходив до тями. Олексій відчував це по його руці навколо своєї шиї.

Олексій, незважаючи на його добру фізичну форму, не зміг би без відпочинку пронести Степана, та ще й у бронежилеті, і п’ятиста метрів. Тому, щойно вони дійшли до першого згорілого танка, Олексій поклав Степана на броню, а сам сів на коліна поряд унизу, намагаючись віддихатися.

— Слышал вот этот анекдот? — чистою російською раптом заговорив Степан. — Значит, командир несет раненого бойца на себе с поля боя и рацию за спиной, ну, целый ящик такой, как раньше, с антенной. Раненый стонет: «Брось, командир, брось». Тот шмяк его на землю. Раненый стонет: «Да не меня, командир, а рацию!»[217].

Обидва засміялись як могли, один — долаючи біль, інший — втому.

— Зачем мы вообще защищали этот Аэропорт? — спитав Степан. — Кому это было надо? Смысл, б…дь?[218]

— Вам это нужно было, — відповів Олексій. — Потому и защищали. Должны же были украинцы хоть что-нибудь