Юрій Осипович Тютюнник - Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини

Минає час, і учасники боротьби забувають факти. Великий і неоцінимий, кров'ю найкращих синів народу куплений досвід, може бути втрачений для загалу нації. Досвід боротьби є найдорожчим національним скарбом, і мусимо його передати в цілості молодшим поколінням, що мають нас заступити в будучих етапах боротьби. Пишу на підставі документів і фактів, які маю у своєму розпорядженні, чи які мені відомі. Будучи сам учасником боротьби, я не подаю виключно фактів та документів, утримуючись від оцінки їх. Та вважаю і шкідливим заховувати свої думки про той чи інший факт — жива людина мусить реагувати на те, що діється навколо. Не можна сподіватися, щоби сучасник, а тим більше сам учасник, міг дати цілком об'єктивну оцінку подіям, хоч таке бажання у мене мається.
Юрко Тютюнник

Під редакцією Олега Романчука.

Юрко Тютюнник.

Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини

ЮРКО ТЮТЮННИК — ОТАМАН І ГЕНЕРАЛ

Жодним слоном не обмовились про генерал-хорунжого Юрки Тютюнника такі видання, як «Радянська енциклопедія історії України» та «Енциклопедія Радянської України», хоча знайшлося місце в них грубезних томах і для барона П. Врангеля, і для генерал-лейтенанта А. Дснікіна й адмірала О. Колчака… Зрештою, особливих підстав дивуватися такій забудькуватості немає. З недоброї волі тоталітарної системи навіть і підроблених нею сторінок нашої понівеченої історії на довгі десятиліття щезли найменші згадки про ворожих комуністичному режимові людей, які з тих чи інших причин не підходили партійній олігархії, не вписувалися у сфальшований «Короткий курс». Одних знищували розчерком пера, деяким «зрадникам» і «відступникам» од «генеральної лінії», проскрибованим «опортуністам» і «ревізіоністам» мил ос: ти по надавали можливість «перевиховуватись» у засніжених ГУЛАГах. Розстріл зникло чекай на класових порогів, а надто на «українських буржуазних націоналістів», на «мазепинців», «сепаратистів» і «самостійників». Юрко Тютюнник буй одним з них — запеклий ворог большевизму, поборник незалежної України. Попри зроблені ним трагічні помилки, совітська система так і не змогла уповні «використати й присвоїти» генерала армії УНР, повстанського отамана.

Суспільне життя колишньої Російської імперії розколов класовий принцип, який большевики перенесли і в ідеологію. Відтак стала можливою правда «наших» і «не наших», правда переможців і переможених. У жертву утопічній ідеї «світлою майбутнього» були принесені істина та об'єктивність.

Лише наприкінці XX століття ми дістали змогу без брутальних підказок і вказівок виробляти власну думку про минуле. Інформаційний вакуум почали заповнювати донедавна заборонені художні й документальні твори. На сторінках газет і журналів, а також в окремих книжках появилися мемуари прибічників «єдіной і нєделімой» — А. Дснікіна, В. Шульгіна, С. Мсльгунова, Р. Гуля, Н. Соколова та інших. Відбулася політична реабілітація «українських буржуазних націоналістів» В. Винниченка і С. Петлюри, М. Грушсвського і П. Скоропадською та інших громадських і політичних діячів українських визвольних змагань 1917–1920 рр. У багатьох видавництвах побачили світ твори В. Липинського і Д. Донцова, І. Мазепи і О. Назарука, Д. Яворницького і О. Шульгина, В. Петрова і О. Удовиченка… Широкому загалові стали відомі імена видатних українських воєначальників М.Омеляновича-Павленка, О.Грекова, П.Болбочана,М.Юнакова, М.Безручка.

Драматичний, воістину хресний шлях випав на долю генерал- хорунжого УНР Юрка Осиповича Тютюнника Яким же він був насправді, цей «антигерой» соціалістичного реалізму? «Нічого не вичитаєш у нього на обличчі. Похмуро зламані брови й над ними високе чоло. Далі і сурові уста запримітиш і скажено сильне підборіддя. Ні орлиних очей, ні соколиних 6рів, ні блискучої краси. Це — звичайний сільський парубок. Роки царської війни поклали багато важких думок у мозок — і ці думки світяться тепер із очей. Суворе обличчя». Саме так Юрій Яновський у своєму романі «Чотири шаблі» змалював зовнішність головного героя Шахая — Юрка Тютюнника, з яким приятелював. А ось як описує генерал-хорунжого у своїх споминах «Харків, Харків…» Олександр Семененко, колишній харківський адвокат: «Юрка Тютюнника я тільки раз чув на публічному виступі в театрі на Харківській набережній (колишня «Вілла Жаткіна»). Отаман справляв враження людини дуже твердої і вольової. На запитання слухачів, здебільшого тих містечок, де в минулому відбувалися рейди отамана, він відповідав впевнено і рішуче. Коди його питали про тодішні діла і чекали від нього, сказати і модним терміном, «самокритики», Тютюнник несподівано в тій обстановці твердо казав, що він і тепер так би робив, коли були б однакові умови».

У своїй книжці споминів про двадцяті й тридцяті роки в українському побуті «Розповідь про неспокій» Юрій Смолич пригадав обставини появи І926 року на диспуті з приводу виходу в світ його роману «Фальшива Мельпомена» колишнього члена Центральної Ради, колишнього отамана, колишнього заступника командувача військ УНР генерал-хорунжого Юрка Тютюнника:

«З глибини залу, від вхідних дверей, попрямував до трибуни якийсь не відомий мені чоловік невисокий не зріст, але кремезний, з широкими плечима й чіткою, військової муштри ходою. Його чисто виголене підборіддя було майже квадратове, на лоба спадав русявий чубчик, сірі глибокі очі поглядали якимсь холодним сталевим блиском — пильно й пронизливо.

— Хто це? Хто це? — питали всі один в одного: ніхто цієї людини не знав.

— Ваше прізвище? — поцікавився й голова, коли оратор став на трибуні.

— Мене звуть Юрко Тютюнник.

— Що за ідіотські жарти! — гукнув хтось із першого ряду.

— Ніяких жартів, — відказав чоловік на трибуні, — я той самий Тютюнник, про якого ви й подумали. Отаман Юрко Тютюнник.

У залі враз запанувала тиша. (…)

— Тут розійшлися думки з приводу визначення ідейного сенсу роману: частина промовців вважає, що автор картає, ганьбить та засуджує націоналістів, інші навпаки — доводять, що автор націоналістів ідеалізує, ошляхетнює, отже, й наче виправдовує. Можливо, аудиторії буде цікаво почути й мою думку? Вважаю себе дещо компетентним у цьому питанні (…) Я був не тільки лідером націоналізму, а й командиром армії націоналістів та керівником націоналістичного підпілля. Отже маю певний досвід у цій справі. (…). Заявляю, коли б отакою, як описано в романі, виявилася у своїй підпільній діяльності лоївка націоналістів, яких я посилав у підпілля на Україну (…), то я б наказав тих нікчем розстріляти.

I пішов із трибуни геть. Натовп у проході розступився перед ним, сотні очей зорили йому вслід, у залі була абсолютна тиша».

Епізод цей вельми промовистий — з непересічною особистістю був змушений рахуватися і ворог. Большевики надто добре знали як уперше розкрився міліарний талант колишнього садівника й бджоляра, колишнього царського поручика під час організації повстання на Звенигородщині проти гетьмана Скоропадського.

Ось як описує цей період у своїх спогадах І. Капуловський (Летопись революции. — 1923. - № 4. — С. 95–99): «В первых числах февраля 1918 года власть в Звенигородском уезде была в руках Ревкома под председательством т. Каца. На 11 февраля был создан уездный Съезд для выборов Исполкома. В то же время нелегально прибыли в уезд видные деятели, члены Центральной Рады, разных толков. Между ними находились Скоропадский Павел со своей свитой с Полтавцем во главе, бывший Командвойск КВО в 1917 году. Шинкар, — человек левоэсерского толка (украинского). Члены Центральной Рады Демерлий, Тютюнник Юрий и др. Все названные лица и другие, прибывшие с ними, жили нелегально и не успели еще соеринтироваться на месте.

II февраля, в день Съезда, созванного Уездревкомом, организация «вільного козацтва» с атаманами своими во главе, под видом ярмарочного дня, съехалась в город, спрятав оружие в повозках.

Когда