Сергій Леонідович Лойко - Аеропорт

хто отримував балон, охоплювали губами горлечко, закривали ніс і очі й дихали через балон.

— Це газова атака, — сказав Бандер, коли газ розсіявся й дихати стало легше, — вони ще раз спробують. Першого разу в них майже вийшло.

У Степана були звірячі, налиті кров’ю очі. Його щетинистим підборіддям і грудьми сповзала коричнева блювотина. Перед атакою він насолодився кухлем розчинної кави.

— Суки, суки кацапські! — викашлював кожне слово Тритон, сидячи прямо на підлозі поряд із Бандером. — Не можуть із нами по-пацанськи, б…дь, розібратися. То, б…дь, ху…чать нас вибухівкою, то гази пускають. Ох…ли вкрай!

— Не п…ди, Тритон, — засипів зовсім зірваним голосом командир. — І без тебе гидко. Віднеси краще ось фотографу повний комплект і біжи на пост. Йо…ний Сталінград! Кому рушницю, кому набої, кому маску, кому балон!

Тритон бігцем поніс Олексію протигаз, але перечепився об щось, випустив його, наступив і полетів уперед через себе. Коли підвівся й простягнув руку до протигаза, виявилося, що одне вічко тріснуло.

— Ось, дядьо Льошо, це вам, — Тритон простягнув Олексію маску й балон, коли добрався до їхнього з Саламом кутка, і вів далі з винуватим виглядом: — Усе, що залишилося. Суки, брак підсунули.

— Нічого, спасибі, — усміхнувся Олексій, — щось придумаємо.

Задихаючись і помираючи від газу, він устиг зробити кілька божевільних знімків загальної паніки, і тепер, задоволений, переглядав їх поряд із Саламом на їхньому вже звичному місці біля холодильника. Хазяйновитий Салам устиг вибігти на злітку, відшукати там вилетілі під час «атомного» вибуху дверцята від холодильника й повернути їх на місце, накривши смердючих «днювальних» і всівшись поряд.

Спроби газових атак повторювалися ще разів чотири, але здійнявся вітер, він продував кіборгів до кісток, забираючи із собою невідому БОР[187] до того, як вона могла завдати відчутної шкоди. Паніка припинилася. На війні солдат швидко звикає до всього, якщо хоче жити. У житті солдата, як і в житті космонавта, найголовніше правило — Don’t panic!

Останні два слова Олексій вимовив вголос.

— Не зрозумів, — перепитав його Салам.

— Головне — не сцяти, — Олексій переклав для нього фразу людською мовою.

— Це точно, — погодився Салам, потім поглянув на Олексія червоними, ще сльозавими очима і додав: — Але іноді не завадить.

Обидва розсміялися, але сміх швидко переріс у новий приступ кашлю.

Єдиним, хто ніяк зовні не панікував і на кого, схоже, не діяв газ, був Мойсей Соломоновим Гриневич, сорокатрирічний художник із Феодосії. Він утік разом із дружиною й чотирма дітьми до Дніпропетровська відразу після анексії. На фронт пішов у червні добровольцем. Сказав, що не хоче більше нікуди тікати. Він був євреєм-ортодоксом і тим самим ідеальним жидобандерівцем, яким у Росії лякають дітей. А воював він у складі «Правого сектора», тобто за російськими мірками він іще був і євреєм-гестапівцем.

Мойсей Соломоновим, позивний Раввін, був радий, що приїхав у Дніпропетровськ, бо там «найкрасивіша синагога в Україні». «Я таки проти того, щоб її осквернили казаки, — сказав він, ідучи на фронт під благальний плач свого величезного сімейства. — Не хочу, щоби Дніпропетровськ перетворився на Бабин Яр».

Він і з вигляду був як рабин, лише у формі, через що вважався найбільш ефектним персонажем в Аеропорті. Олексій навіть подумав, що класне могло бути кіно із сюжетом, де Раввін залишився б останнім пасажиром в Аеропорті. Заснув, спізнився на рейс і його накрило цунамі війни. Як він учився воювати й т. д.

«Треба комусь продати цей божевільний сюжет, коли повернуся», — сказав собі Олексій, усміхнувся й проспівав під носа улюблені рядки з Галича:

Коли повернуся, не смійся, коли повернусь,

Коли пробіжу, не торкнувшись лютневого снігу,

Тим слідом, помітним ледь-ледь — до тепла і нічлігу —

Щасливий, на поклик пташиний я твій озирнусь —

Коли повернусь… О, коли повернусь!..[188]

Якщо хто не знає, Олександр Галич не повернувся…

Волосся Раввін мав коротке, а бороду — мистецький витвір — довгу і з косичкою. Під бронежилетом він цілодобово носив таліт катан — ціціт[189]. У бою для зручності й маскування своєї «фашистської» сутності він акуратно ховав бороду в балаклаву.

Йом Кіпур, священне іудейське свято Судного Дня, яке у 2014 році припало на ніч з 3 на 4 жовтня, він зустрів в окопі на передовій у Пісках. А на початку січня приїхав добровольцем в Аеропорт.

Поки в багажному відділенні всі «пасажири» корчилися від газу, Раввін спокійно сидів біля вікна, поклавши АКМ перед собою на підлогу й надівши на голову й руку чорні коробочки. Якби кіборги відволіклися від судом і вихаркування своїх легень, вони б вирішили, що Раввін використовує якийсь секретний ізраїльський захист. Але це був лише Тфілін зі шкіряними ременями[190]. На плечі поверх форми й броника він накинув Таліт га доль[191], у руках тримав сидур — молитовник. Він похитував головою, як маятником, швидко-швидко, і беззвучно читав молитви.

Коли орки пішли в атаку з трьох сторін із вогневою кулеметною підтримкою з третього поверху, Раввін першим зустрів їх вогнем і першим загинув у цьому бою. Так і лишився лежати біля вікна, поклавши руку й голову на своє чорно-біле покривало, по якому розтікалася кров’яна пляма.

Тритон став до бою другим і швидко з ДШК змусив тих, хто йшов на них зліткою, залягти та повзти назад.

— Імітація атаки, — сказав Олексій, — перевірка вашої боєздатності після газів.

Надвечір, ще завидна, стався другий і останній «атомний» вибух. Так само незліченна кількість вибухівки, як і першого разу, а може, й більше, рвонула тепер уже в підвалі, прямо під руїнами КСП. На місці вибуху утворилася гігантська воронка, яка засмоктала в себе не менше десяти бійців, серед яких опинилися Чикатило і Сєргєїч-Айболить, а також увесь запас БК й медикаментів.

Знову в повітрі стояли дим, пил і чад. Кілька колон багажного відділення впали й потягли за собою рештки стелі другого поверху.

Усі живі оглухли. Вони сиділи або лежали на підлозі та ледь чули стогони поранених і помираючих, що долинали з-під плит і знизу, із самої воронки.

Олексієві, що ледь стояв на тремтячих ногах, знову саднило почуття, яке вже навідувало його на війні — коли замість самому допомагати пораненим, він знімав, як це роблять інші. З носа і з вух на його груди й на камеру скрапувала кров. Руки дрижали. Серце витанцьовувало скажену лезгинку. Другу, останню камеру від пилу тепер уже ніколи ні протерти, ні продути. Потрібна нова.

«Кому?» — усміхнувся він сірими від пилу губами.

Навколо нього люди відкопували самих