Сергій Леонідович Лойко - Аеропорт

полковника закінчилася, і він ішов бадьорим кроком по довгому коридору петербурзької академії до свого кабінету, щоби зібрати речі й вирушати додому. Раптом двері «конторського» кабінету на його шляху відчинилися, і звідти, наче кобра-альбінос із нори, вилізла очкаста капітанська голова з ріденьким світлим зачесаним назад волоссям і білястими очима без вій.

— Товаришу полковник, чи не могли б ви зазирнути до мене буквально на хвилинку, будь ласка, — промовила очкова змія й сховалася за дверима, залишивши їх відчиненими.

Полковник зайшов і сів на стілець через стіл від капітана. На столі лежала відкрита папка, у якій капітан майже машинально перегортав один за другим віддруковані дрібним шрифтом аркуші.

— Товаришу полковник, давайте відразу перейдемо до справи, — сказав капітан, не дивлячись на свого співбесідника. — Де зараз ваш старший син?

— В Україні, а що?

— А чим він там займається, дозвольте спитати?

— Наскільки мені відомо, служить строкову службу у збройних силах дружньої нам країни.

— Ну, щодо дружньої, це ви жартун, — захихикав капітан, неприродно струшуючи головою, як лялька з театру Образцова. — За нашими даними, ваш син зараз перебуває у фашистському угрупованні в Краснокам’янському аеропорті та разом з іншими найманцями розстрілює мирних мешканців.

— Мені про це нічого не відомо.

— А нам відомо, — підвищивши голос на октаву, майже проспівав білястий. — Наступного разу, коли говоритимете з ним телефоном, чи не могли б ви попросити його облишити це злочинне заняття й умовити його з друзями залишити Аеропорт. Це позбавить усіх, зокрема і вас, проблем у майбутньому.

Полковник різко підвівся. Рушив до дверей. У дверях озирнувся й сказав: «А чи не пішов би ти на х…й, капітане».

І вийшов, не зачинивши за собою двері.

З вулиці він подзвонив Свєтіку. Дзвінки проходили, але телефон не відповідав.

* * *

Олексій і Салам сиділи над тілом Свєтіка. Олексій мовчав, дивився Свєтіку в обличчя. Ведмідь Балу закрив руками своє пошрамоване лице і… беззвучно ридав. Його велетенські похилі плечі трусилися. У Свєтіка заливався телефон. Олексій підняв його, щоби вимкнути. Телефонував «Папа».

* * *

Мати Свєтіка подзвонила його батькові через три дні. Вона не розмовляла з ним жодного разу відтоді, як вони розійшлися.

— Ви вбили мого хлопчика, — сказала вона коротко, коли він узяв слухавку. — Ти задоволений, полковнику? Генерала дадуть?

І поклала слухавку. Ще через три дні сорокатрирічного полковника несподівано звільнили з академії та відправили в запас… за вислугою років.

На похорон сина він не приїхав…

Глава XVIII. Степан-Бандер

— Гази, гази! — кричав, біжучи, боєць.

Він хрипів і захлинався кашлем. З очей у нього навіть не котилися, а летіли сльози, з носа текли руді шмарклі, а на губах виступила руда піна. Боєць промчав повз них, стрибнув через підвіконня й упав на злітку лицем донизу.

— Не пи…ди! Які, на х…р, гази? — загорлав натомість Салам. — Зараз не Перша світова.

І тут щось приземлилося прямо біля ніг Салама й Олексія, перед тілом мертвого Свєтіка.

— Атас! ВО-О-О-О-О-Г! — устиг крикнути Салам перед стрибком.

Олексій вивалився за підвіконня, на поле, на спину. Здоровезний Салам долетів тільки до «холодильника» й упав на трупи «днювальних». Заліг на них, каскою до вибуху, руки вниз: якщо вб’є — то зразу, а поранить — щоби кисті не посікло.

Вибуху не вийшло. ВОГ виявився невідомою вистрілюваною з АКМного підствольника касетою, яка не розірвалася, а тихесенько сипіла, як проколоте колесо. З касети вгору піднімалася спочатку цівка, потім уже клуби рудавого чи то диму, чи то газу.

Олексій устиг залізти назад у термінал, і тут вони із Саламом одночасно відчули різь в очах. Дихання лише на півподиху. Паніка. Обидва знали про війну майже все, але такого ще не відчували, хоча кожен із них і пройшов свого часу через садистське навчання у наметі з хлорпікрином. Проте буквально через секунду те «веселеньке» випробування здалося грою «Зарниця» порівняно з цим лайном.

Залягли на підлогу, обличчям униз. Кашляли обидва, як туберкульозники, до блювоти. Треба терміново промити очі, але нема чим. Останню воду Олексій зі Свєтіком устигли випити до його смерті.

Олексій поквапливо дістав вологу серветку, спробував закрити ніс, протерти очі. Стало ще гірше. Потрібна була вода, багато води. І тоді він, лежачи, повернувся на бік, розстібнув зіпер на джинсах, які йому купив Арсеній. На внутрішній відкидній стороні зіпера було надруковано великими літерами Lucky You![186] Цей підбадьорливий напис могла прочитати лише людина, яка розстібувала тобі зіпер, стоячи перед тобою на колінах.

На крижаній бетонній підлозі термінала не було кому в такий спосіб випробовувати свою удачу (це була не студентська вечірка), і задиханий Олексій просто дістав член і помочився відразу на три серветки в руці. Сеча була застояна, темна. Олексій раптом із чорним гумором подумав, що, можливо, востаннє робить це самостійно, — поки протирав очі та притискав серветки до носа й рота. Одразу полегшало.

— Б…дь! Як я сам не здогадався? — кмітливий і досвідчений Салам, дивлячись на Олексія, теж повернувся на бік і розстібнув штани.

— Дядьо Льошо, не виходить у мене ні х…ра, — закричав він, давлячись від газу й бризкаючи рудою слиною кілька секунд потому. З прищулених очей Салама текли руді сльози. — Нема чим сцяти!

Олексій без слів простягнув йому пару своїх іще мокрих серветок. Салам вирвав їх у нього з руки й міцно притис собі до носа й очей.

— Відпускає, — прошепотів він майже відразу і знову зайшовся кашлем.

Страшна різь в очах відпустила й Олексія. Він спробував подивитися вбік і побачив, як газ піднімається вгору під неіснуюче вже склепіння термінала. Якби протяг заносили до Книги рекордів Гіннеса, то новий термінал точно вийшов би переможцем. Газ швидко відносило вгору й убік на злітку.

Паніка в терміналі, однак, тривала. Солдати каталися по підлозі, хрипіли, кашляли, блювали. Багато хто вистрибнули з вікна на злітку, але швидко влетіли назад, коли по них відкрили прицільний вогонь. Поранені, які вже не могли рухатися, просто лежали лицем униз, хто в мішку, хто без, і хрипіли, готуючись до смерті.

— Хлопці, хорош помирати, — голосно, але сипло прокричав Бандер. — Усі до мене за протигазами.

Усі, хто могли, поквапилися до командира в центр зали. Той сидів на речмішку поряд із відкритим великим зеленим ящиком. У ньому були невдягані протигази прикордонників. На всіх однаково не вистачить. І командир роздавав кому маску, кому балон. Маска оберігала очі й ніс. Дозволяла затримати дихання й забитися кудись, де газу було менше. Ті,