О. Каліна - Повість про останню любов, О. Каліна

— Ми його не забули, — похмуро промовив син, — просто живемо далі.

— Твоя правда, — згодилась я.

— Спробуй полюбити татка, — попросив Костя, — він хороший.

«Якби ти знав, сину, як я його любила й люблю! Але ні, краще того нікому не знати. Дай серцю волю — заведе в неволю, так кажуть? Істинна правда. Народ дурного не придумає».

— Спробую, — пообіцяла синові.

Та що більше часу Костя проводив з нами, — а він намагався завжди бути поряд, — то більше я від нього віддалялася. Хоча насправді любила. Дуже. Неймовірно. Та не могла дозволити це продемонструвати. Бо пам’ятала, як це боляче — любити.

Костя ходив через це смутним. Я відчувала й бачила. Соромно зізнатися, але це приносило мені надзвичайну радість. Я насолоджувалася, помічаючи смуток у його очах. Мене тішило, коли його очі спинялися на мені в німому запитанні: «Чи дочекаюся я твоїх почуттів у відповідь?» Ніколи б не подумала, що мені притаманна така мстивість. Недарма кажуть, що душа — то темний ліс. Хоч чужа, хоч своя.

— Ти жорстока, — одного разу сказав мені Костя. Ми саме спостерігали, як діти граються на дитячому майданчику. Злата вже здалася і більше не називала Костю поганим дядьком, а із задоволенням гралася з ним і навіть почала залазити на коліна.

— Не більше, ніж ти.

— Я багато чого зрозумів у цьому житті.

— Невже? — Я намагалася вдавати байдужість. — Нічого. Повчися ще. Знання зайвими не бувають.

— Добре, — спокійно відповів Костя, але я відчувала буквально фізично, як у ньому наростає гнів, — як скажеш. Тільки зауваж: у чоловіків терпіння зазвичай дуже коротке.

— Погрожуєш? — здивувалася я. — Але ж я тебе не тримаю. Ти вільний. Здається, ти завжди дорожив свободою. Ось відкритий шлях перед тобою. — Я кивнула в бік асфальтової стежини, що вела на проспект.

— Не тримаєш, — згодився він, — дуже жаль. Але я триматимуся. Тепер ти мій курс.

— Як хочеш, — стенула я плечима.

— Тільки не вдавай, будь ласка, що тобі байдуже! — різко сказав він. — Не ховайся хоча б перед собою!

Я здивовано поглянула на нього.

— Ніколи не підвищуй на мене голос, — спокійно зауважила я. — Минули ті часи, коли я тобі це дозволяла.

— Вибач. Але ти…

— Що я?

— Не дозволяєш собі бути собою. Не даєш волі почуттям. Заганяєш їх у себе.

— Дай серцю волю — заведе в неволю, — криво посміхнулась я.

— Ти в неволі зараз, — сказав Костя, — сама себе ув’язнила. Справжня свобода — коли не боїшся почуттів. Вони мають право на життя.

— А ти вільний? — поцікавилася я.

Костя задумався.

— Вільний. Наскільки тільки можна бути вільним у цьому світі. Я не ховаюся. Принаймні від себе. Чесно зізнаюся в тому, що відчуваю. Не ховаю кохання і злості, як бачиш.

— Не вмію так, — розвела я руками, — не навчена.

Розвернулася та й пішла геть.

Відчувала, як розгублено Костя дивиться мені вслід. Він мав рацію: справжня внутрішня свобода полягає у вмінні не боятися своїх емоцій. Я боялася, була їхнім заручником. Непережиті й невисловлені, вони давили мою душу й серце тяжкою каменюкою. Але й відкритися я не могла. Не могла — і все тут. Ходити з душею, застібнутою на всі ґудзики, стало моїм звичним станом, другою натурою. А може, і першою.

Тієї ночі я довго не могла заснути. Хотілося заплакати, та не вийшло. Сльози клубочилися десь у горлі, перехоп­люючи дихання. Я знала, що потрібно заплакати. Як тоді, коли довідалася, що Ігор помер, — стало б легше. Сльози очищують душу. Але, мабуть, то був виняток. Як я не намагалася, не змогла вичавити із себе ні сльозинки, тільки відчувала, як клубок у горлі розростається, дихати стає дедалі важче. Через деякий час раптом зрозуміла, що справді стала задихатися. Намагалася дихати рівномірно, малими ковтками проштовхуючи повітря до легенів, але з кожним подихом ставало дедалі тяжче. Уже й світ став крутитися в мене перед очима. Через хвилину зрозуміла, що можу знепритомніти, а чи прийду до тями — невідомо. Що буде з дітьми, коли вони вранці знайдуть бездиханну матір? «Чужі діти нікому не потрібні» — цей постулат я засвоїла в дитинстві. Господи милостивий, що ж робити? Потрібно покликати когось на допомогу. Когось сильного, хто вміє жити й не боїться життя, як я. Чомусь я була впевнена, що це не хвороба стисла мені горло й серце, а життя мстить за невиплакані сльози, забетоновані почуття. Хто не боїться життя? Костя! Пройдисвіт, бабій і брехун! То й що? Зате він справжній! А може, він і не пройдисвіт, і не брехун? Може, люди справді змінюються, якщо в них є хоч частка добра й мудрості в душі?

Я ледве сповзла з ліжка, аби дістатися до телефона. На ногах стояти не могла, тому до апарата добиралася повз­ком. Ці декілька метрів через кімнату далися мені надзвичайно тяжко. Ніби хтось прив’язав мотузку до ніг і з неймовірною силою тягнув мене назад. Я відчувала, як піт градом котиться по всьому тілу, стікає із чола й заливає очі. Дихати вже майже не могла.

Не знаю, як мені вдалося доповзти до телефона й навіть набрати номер. Прозвучав гудок, Костя майже відразу взяв слухавку.

— Алло! — сказав він.

О, який голос! Усю душу перевертає.