О. Каліна - Повість про останню любов, О. Каліна

— Алло! — кричав Костя в слухавку. — Алло, чорти тебе хапай, Юлько, я знаю, що це ти!!! Скажи що-небудь, не мовчи!

Але я вже не могла говорити. Майже не дихала.

— Я їду! — заволав Костя. Він кинув слухавку, але, мабуть, не на апарат, бо я ще чула короткі гудки, які дзвонами відлунювалися в моїй голові.

Не знаю, коли приїхав Костя. Мабуть, дуже швидко. А може, і ні. Сприйняття реальності змістилося в моїй голові. Я навіть не знаю, як він потрапив до квартири. Ключів я йому не давала. Мабуть, відкрив малий Костя. Я на мить розплющила очі й побачила перелякане обличчя сина. Хотіла заспокоїти, але лише пробелькотіла щось незрозуміле. Малий зблід іще більше.

— Синку, іди до сестри, — лагідно сказав Костя, — і не хвилюйся. Я знаю, що з мамою. І знаю, як зарадити. З нею все буде гаразд. Даю слово.

Я бачила, що Костя йому повірив і заспокоївся. Бліді щоки порожевіли, він вийшов з моєї кімнати, тихенько прикривши за собою двері.

Костя легко, ніби я була пір’їнкою, а не жінкою, як кажуть, з формами, переніс мене на ліжко. Мені й самій уже стало спокійніше. Хоча дихання так само давалося мені з великими зусиллями.

— Я помру? — спробувала промовити, але вийшло якесь булькотіння.

Як не дивно, Костя мене зрозумів.

— Якщо будеш такою дурепою, то помреш.

Ці слова чомусь не налякали мене, а, навпаки, заспокоїли.

— Що зі мною? — знову незрозуміле булькотіння.

— Це називається «психосоматика», — спокійно відповів Костя, — ти не посиніла й не побіліла, температура тіла нормальна. Це не серцевий напад. Завтра ми, звичайно, можемо звернутися до лікаря, але він випише тобі хіба заспокійливе. Ліків від дурощів або для повернення смаку до життя ще не придумали.

— Що ти верзеш? — промовила я.

Слова вже вимовлялися чіткіше. І дихати стало трохи легше.

— Спазми дихальних шляхів. Ти щось або дуже не хочеш випускати із себе, або, навпаки, впускати. Це тобі будь-який психоаналітик скаже.

— Звідки тобі знати?

— Знаю. Звертався, — усміхнувся Костя, — коли мало з розуму не з’їхав через ті сни з малим.

— Бачу, набрався розуму, — посміхнулась я і закашлялася.

Раптом Костя перевернув мене на живіт і різко вдарив долонею по спині.

Від несподіванки й відчутного болю я оторопіла. На мить мені знову перехопило подих, але через хвилину відпустило. Дихати стало вільно й легко.

— Що ти зробив? — здивувалася я.

— Розблокував м’язи. Якби ще й душу тобі розбло­кувати…

Він раптом ліг біля мене. Я мимоволі відсунулася.

— Знову тікаєш? — Голос його прозвучав глухо, ледь хрипко. — Куди ти від себе втечеш? Хіба що до болячки. Ти багато років прожила з тим, кого не любила…

— Любила! — перебила я Костю. — Любила!

— Хай так, — згодився він, — любов буває різною. Та чи любила ти його так, щоб хотілося притиснутися до плеча? Підійти зі спини й обійняти? Торкнутися вустами вуха й щось гаряче прошепотіти? Просто полежати в обіймах?

Я мовчала.

— Мовчиш. Бо не було такого бажання.

— Усього цього мені хотілося з тобою, — промовила крізь зуби я, — але ти щез. Не сказавши ні слова. Багато років я думала, що ти мертвий. Ти чомусь не поспішав переконати мене в зворотному.

— Так, — згодився Костя, — але є сенс прощати. Не можна тримати обрáзи в собі, вони як могильна плита на душі людини.

— Яка мудрість! — пирхнула я. — Легко казати, бо тобі нема за що мене прощати! — закричала раптом я, хоча й не збиралася того робити. — А мені боляче! Так боляче, що ти навіть не уявляєш!

— То відпусти цей біль! Пробач мені! І спробуймо почати все знову! Дай мені шанс! Можливо, буде нелегко! Але хіба зараз ти живеш? Скажи? Ти існуєш! Я знаю, у тебе діти, у нас діти, — виправився він, — але в них своє життя. Вони окремі люди, яких ти просто впустила у світ. Вони дуже важлива частина твого життя. Але ти жінка. Розумієш? Я хочу, щоб ти стала щасливою як жінка! Не тільки як мама!

Він говорив, а я відсовувалася ще далі.

Раптом Костя схопив мене за руку. Міцна, гаряча чоловіча долоня. Від того дотику мене ніби вдарило струмом. Не знаю, як його долоня опинилася в мене на спині, прокладаючи гарячі доріжки по прохолодній шкірі. Костя міцно обійняв мене другою рукою.

— Я. Завжди. Буду. Поруч, — відокремлюючи кожне слово, прошепотів у вухо. — Зараз ти цього не хочеш. Та я зроблю все, аби це сталося!

Які гарячі руки в нього. Мені здавалося, що вони розтоп­люють льодяну броню, у яку я скувала всі свої бажання і почуття. Краплинка за краплинкою вона починала танути. Утворювалися тріщинки, через які виглядала справжня я — поки що обережно й насторожено. Та хто знає, може, через деякий час та льодова броня зникне зовсім? Я раптом зрозуміла, що мені того дуже б хотілося. Буде Костя поряд чи ні — життя покаже. Але я хотіла жити. На повну силу. Бо головне — то життя…