О. Каліна - Повість про останню любов, О. Каліна

зараз. — Костя уважно дивився на мене, намагаючись читати думки. І це йому вдавалося. Здаю позиції. Раніше ніхто не міг угадати, що коїться в моїй душі. — Учора вже немає, завтра ще немає. Є тільки сьогодні.

— Вали звідси! — гаркнула я. — Не тобі вчити, як мені жити.

— Які вишукані манери, — усміхнувся Костя.

— Бачили очі, що купували!

— Нікуди я, люба моя, не звалю, — спокійно відповів Костя, — у тебе мій син…

— Мій син!

— Мій син також. Мені потрібні і він, і ти. І мала. Костя показував її фотографію. Викапана ти. Мені потрібні ви всі. Я пізно це зрозумів, бо повільно вчуся. Але вчуся. Я чекатиму. Доки ти не відтанеш, Снігова Королево.

— Мертва царівна, — буркнула я.

— Що? — не зрозумів Костя.

— Кажу, що я не Снігова Королева, а гірше — мертва царівна.

— Значить, трохи більше часу й роботи, — резюмував Костя, — щоб тебе оживити. Тільки й усього.

Я мовчки розвернулась і пішла геть. Узагалі пішла з роботи того дня. Знала, що мені за це нічого не буде, тож скористалася. Потрібно було подумати.

Аби не тинятися по дощу, пішла додому. Але там подумати не вийшло. Костя прийшов зі школи раніше, бо вчителька захворіла, і почав мене діймати тим, аби я запросила батька на гостину.

— Він хороший! — упевнено казало дитя. — Я знаю. Відчуваю!

Я такої впевненості не мала.

— Він тобі обов’язково сподобається. Ну… — зам’явся малий, — знову сподобається, маю на увазі. Ти ж його колись дуже любила, мамо, сама розповідала. Хіба можуть почуття зникнути зовсім?

Мабуть, можуть, тільки не в моєму випадку. Те, що я любила Костиного батька, цього пройдисвіта, як казав Ігор, було очевидним. Мені ніколи не вдасться його забути. Така карма. Така я людина. Та відтепер я була мудрою жінкою. Не дозволю, як колись, зруйнувати йому ні себе, ні життя моїх дітей. Доки не впевнюся, що його наміри дійсно благі, не підпущу до себе. Якщо йому дійсно потрібні я і діти, він зрозуміє і витримає. Якщо ж ні, то скатертю дорога. Переживу.

— Добре, — згодилася я, — ми запросимо Костю в гості.

— Тата, — уточнив малий і благально заглянув мені в очі.

— Костю, — твердо сказала я і погладила сина по голові, — поки що — Костю.

Попри Костину неймовірну привабливість і вміння на ходу завойовувати симпатії, усе ж знайшлася людина, яка його не прийняла. Це була Злата.

— Поганий дядько, — із дитячою безпосередністю заявила вона, коли ми таки запросили Костю на гостину. Ми саме сиділи за обіднім столом, і Кості-старшому шматок у горлі застряг. Я вирішила поспостерігати, як він викрутиться із цієї ситуації.

— Чому я поганий дядько, сонечко? — запитав Костя. Треба віддати належне — ні непотрібного «цукру» в голосі, ні лебезіння перед дитиною.

— Поганий дядько! — стояла на своєму Злата.

— Златко! — заволав Костя-менший, який не знав, куди й посадити батька. — Що ти городиш?

Костя-старший поклав синові долоню на плече: мовляв, не чіпай, самі розберемося. О, яка то була долоня. Велика, із сильними гнучкими пальцями, ледь видними під смаглявою шкірою венами. Я ще пам’ятала, що вміють творити ті руки.

Поспіхом відвела погляд від Костиної руки, та, мабуть, зробила це не достатньо швидко. Він переможно всміхнувся кутиками вуст. Падлюка!

Того вечора Костя так і не добився від Злати, чому він поганий дядько. Щоправда, особливо й не діймав дитину. Намагався поводитися з нею, як з дорослою, і я бачила, що малій те лестило.

— Мамо, Злата помиляється, — сказав син, коли батько пішов.

— Вона ще дитина. Каже те, що думає і бачить, — відповіла я, — але є така приказка: «Вустами немовляти говорить істина». Знаєш, що вона означає?

— Діти іноді краще бачать і розуміють, аніж дорослі, — сказав малий.

— Глибока думка. То, може, Злата каже правду?

— Ні! — твердо відповів син. — Вона просто ревнує мене до татка. І тебе.

— Може, і так, — стенула я плечима, — але Костя — дорослий чоловік. І то його справа — знайти підхід до дитини. Якщо ми його справді цікавимо.

— Ми йому потрібні, мамо! Точно!

— Як ти це можеш знати напевне? — зітхнула я. — Дітям так хочеться вірити в чистоту почуттів.

— А дорослим хіба ні? — здивувався малий.

— І дорослим, — згодилася я.

— Тато ще прийде до нас? — Малий благально дивився мені в очі. — Ми ж його не проженемо, так, мамо?

— Як швидко ми забули Ігоря, — раптом мимоволі вирвалося в мене.

Не потрібно було цього казати вголос. Я побачила, як у Кості забриніли сльози на очах. Він відвернувся, аби я їх не побачила.

Ну що я за дурна мати? Дитина повинна жити щастям, а не почуттям провини, як усе життя роблю я!

— Вибач! — Я хотіла обійняти Костю, але