О. Каліна - Повість про останню любов, О. Каліна

— Який тато? — зблідла я. Перше, що прийшло в голову: Ігор повернувся ЗВІДТИ. Щоб помститися.

— Костиків тато. Він так сказав. — Тепер уже й Валентина Дмитрівна зблідла.

— Хто сказав? — не зрозуміла я.

— Костя, — прошепотіла вчителька, — цей чоловік чекав у коридорі. Саме продзвенів дзвінок на перерву. Костя вийшов, побачив того чоловіка. Підійшов до нього. Вони про щось довго розмовляли. Потім він підійшов до мене й сказав, що по нього прийшов тато й щоб я переказала вам, що вони чекатимуть на вас у парку біля пам’ятника. Хіба то був не тато? — Учителька зовсім зблідла, аж посиніла з ляку. — Вони такі схожі…

Тепер я зрозуміла, що то був за тато. Костя! Наволоч! Та як він посмів без дозволу прийти до моєї дитини?! Я подам на нього заяву в міліцію — нехай його кинуть за ґрати! А той малий зрадник! Хіба забув материного наказу не спілкуватися з… тим! Побіг за ним, як щеня! Забув Ігоря, який виростив його! «Але ж ти й сама його забула, — раптом прошепотів мені внутрішній голос, — ще швидше, ніж малий!» Гнів зник, бо це була правда. Невже Костя-старший має над нами обома таку владу, що ми ладні забути всіх, хто робив нам добро?

— Тато, не хвилюйтеся, — втомлено промовила я, аби заспокоїти перелякану вчительку.

Узяла таксі, поїхала до парку. Вони — Костя-старший і Костя-менший — дійсно були біля пам’ятника. Про щось жваво розмовляли. Я довго спостерігала за ними. Складалося враження, що ці двоє давно знайомі, а не побачили одне одного вдруге в житті. Що ж, Костя-старший завжди вмів приваблювати людей, байдуже, старий перед ним чи малий, чоловік чи жінка. Що робити далі? Я вже зрозуміла, що навряд чи зможу заборонити їм бачитися. Старший заволодів молодшим цілком і повністю.

Я врешті вийшла зі своєї схованки.

— Привіт!

Вони одночасно повернулися до мене. Я затамувала подих: яка схожість!

— Мамо! — Костя кинувся до мене. На обличчі сяяла усмішка. Я давно вже не бачила його таким веселим. — Тато! — сказав він, показуючи в бік Кості-старшого.

— Бачу, — обійняла малого, намагаючись не дивитися на його батька.

— Він каже, що любить тебе, — змовницьки зашепотів мені у вухо син, — і я йому вірю. Мамо, тебе не можна не любити.

«Можна, — хотілося мені сказати у відповідь, — ти ще малий і не знаєш ні світу, ні людей. Будь-кого можна розлюбити, зрадити, залишити, і… нічого за це не буде. Ось так».

Костя ув’язався з нами по покупки. І за ті години разом я зрозуміла, що він полонив серце малого цілком і назав­жди. Хотілося скреготати зубами від злості, і разом з тим я відчула мимовільну заздрість і навіть певне захоплення Костею: як йому це вдається? Що це за дар такий: маючи, м’яко кажучи, дуже сумнівні людські якості, уміти так приваблювати до себе? Як мені пояснити синові, що з такими, як його татко, треба бути вкрай обережним, бо люди для них — то іграшки? Чи я помиляюся і Костя справді змінився?

Звичайно, малому я не сказала, що маю сумніви стосовно його батька. Він хоч і був надто розвиненим як на свій вік хлопчиком, але навряд чи збагнув би ті хитромудрі дорослі нюанси.

Через деякий час Костя-менший почав просити, аби я запросила батька в гості.

Я відмовчувалася. Мені вистачало того, що я щодня зустрічала його на роботі. Уже й співробітники почали ремствувати: мовляв, щось начальство до нас зачастило, не до добра. І з підозрою дивилися на мене. Бо всім стало зрозуміло, що Костянтин Сергійович їздить сюди через мене. Це викликало заздрість серед молодих незаміжніх жінок (та й не дуже молодих і заміжніх), які працювали в медцентрі.

Одного разу я не витримала й попросила Костю не приходити так часто.

— Чого це раптом? — не дуже щиро здивувався він. — Це, між іншим, моя власність. Маю право.

— Тільки наполовину твоя, — відрізала я, — то міг би відвідувати не ту частину приміщення, де моя комірчина, а іншу. І так люди вже бозна-що язиками плещуть. Веселою вдовицею мене називають, не чув?

Костя раптом розсміявся.

— Веселою вдовицею? Дотепно! Народ скаже, як зав’я­же. А ти не весела хіба, Юлю? Усе закінчилося добре як для тебе, так і для Ігоря. Він уже ніколи не став би колишнім, я консультувався. Якби жив далі, то неймовірно б мучився через напади епілепсії, що ставали б дедалі частішими й тяжчими. І ти б мучилася також. Усе закінчилося. Він тебе звільнив. Я чув, що він був доброю людиною і благородним чоловіком.

— Ти йому не рівня, — процідила я крізь зуби. Мені не подобалося те, що говорив Костя, але він мав рацію.

— Ти злишся, бо я кажу правду, — угадав він мої думки. — Хтось же має її сказати. Припини злитися, страждати. Просто живи.

— Правдолюб! — пирхнула я.

І раптом подумала: я не вмію просто жити! Узагалі не вмію радіти життю. Я звикла перебувати в стресі. Це моя, як кажуть, зона комфорту. Ось дай мені зараз повне щастя, спокій і відпочинок — я просто не знатиму, що з ними робити. Не навчена впускати їх у своє життя. Одного разу я думала, що впустила щастя на ймення Костя, і що з того вийшло? А потім не впустила щастя на ім’я Ігор. А він того був вартий. Зараз Костя знову рветься в моє життя. Ба більше, у життя моїх дітей. Що з того може вийти?

— Не думай, як може бути. Живи