О. Каліна - Повість про останню любов, О. Каліна

Та далі було життя. Діти. Я. Може, хтось поряд зі мною. А може, і ні.

Головне — життя…

Я мало пам’ятаю, як ховали Ігоря: деталі стерлися. Помітила тільки, як на мене скоса поглядали: мовляв, і сльозини не проронила. Так, не проронила. Усе виплакала перед Костею-малим. Кому про це розкажеш? І навіщо?

Колишні Ігореві колеги дійсно, як і обіцяли, улаштували все. Я виконувала суто декоративну функцію. І була за це вдячна. Не знаю, чи впоралась би з усіма організаційними питаннями.

Я намагалася не дивитися на Ігоря, який лежав у труні. Хотіла запам’ятати його молодим, дужим і гарним, а не зморщеним, почорнілим дідусем.

Чула, як у натовпі люди жахалися, побачивши Ігоря. Перешіптувалися: мовляв, що то сталося з людиною!

Не хотіла брати Костю-малого на похорон, та він наполіг. Як змогла, підготувала його до того, що це буде дуже тяжко — бачити батька ТАКИМ і знати, що вже нічого не повернеш.

— Витримаю! — коротко сказав він.

Що ж, він мав право попрощатися з тим, кого вважав батьком. Коли священник відспівував Ігоря, я уважно вслухалась у слова, які він промовляв, і думала: «Де зараз мій чоловік? Може, тут, біля мене? Якщо правда, що померлі вміють проникати у свідомість та думки живих, що він там прочитає? Те, що, на жаль, я жила з ним, піклувалася, коли був здоровий і під час хвороби, тільки керуючись почуттям обов’язку? Чи заспокоїться його душа, усвідомивши це?» Але… Він це знав і за життя. Певне, що знав. Тільки зізнаватися собі не хотів, як ми часто робимо — не хочемо бачити правди, бо дуже гірка та болюча.

Хоча роздуми напосіли на мене, наче ворони, я відчула чийсь пильний погляд. У натовпі (а людей було багато) побачила Костю. Власне, не побачити його було дуже складно, так він вирізнявся серед інших. Він ледь кивнув мені головою, вітаючись, і перевів погляд на Костю-молодшого. Я злякалася. Тільки сліпий не помітив би їхньої неймовірної схожості. Інстинктивно притулила дитину до себе, намагаючись закрити його від зайвих поглядів. Та хіба можна назвати погляд батька зайвим? А хіба він батько?

Я не встигла: син побачив Костю і вмить зрозумів, хто є хто.

— То він? — запитав, поглядом показуючи на нього.

Сенсу відпиратися не було.

— Так, — сказала я просто.

Костя уважно дивився на батька. Тоді як інший батько лежав у труні і, здавалося, його мертве обличчя сповнилося докором.

Та я не могла заборонити малому дивитися на Костю.

«Навіщо він приперся, — зі злістю думала я, — аби ще більше порушити мій душевний спокій, якого й так нема? Егоїст проклятий! Ненавиджу!»

Це вже потім я дізналася, що Костя теж долучився до організації похорону нарівні з колегами Ігоря, пославшись на те, що я співробітниця закладу, який належить йому.

— Він справді гарний, — нарешті відірвавшись від споглядання батька, сказав Костя.

Я промовчала.

— Ти дозволиш познайомитися з ним ближче? — раптом запитав син.

Це був удар нижче пояса. Я не готова була сказати ні «так», ні «ні». Тут, на похороні.

— Поговоримо про це пізніше, — тільки й мовила.

— Ні, — твердо відповів син, — тут. Завтра я від тебе вже нічого не доб’юся, мамо. Ти заховаєшся у своєму горі, і до тебе не достукаєшся.

Як же боляче було це чути від рідної дитини! Але він казав правду.

— Я не знаю, що тобі відповісти і як вчинити. Ми ховаємо батька.

Після похорону я почала дуже швидко забувати Ігоря. Ні, не розумом, емоційно. Забула його запах, дотики, голос, якісь особливі звички, які роблять кожного з нас неповторним. Щосили намагалася затримати це в пам’яті, адже Ігор був не просто моїм чоловіком, він був найкращим чоловіком у моєму житті, такого більше не трапиться! Це я усвідомлювала. Але тільки розумом. Він пройшовся по моїй душі дотично й майже ніяк її не зачепив. На жаль. Костю я теж до себе не підпускала, хоча йому того хотілося.

— Ти його не любила, — спіймавши мене, коли я знову вийшла на роботу, сказав він. — Навіщо противитися почуттям? Хочеш дотриматися хтозна-ким писаних правил пристойності? Це смішно! Головне — це те, що в тебе в серці. Я знаю, що ти дуже поважала й цінувала Ігоря, але ж не любила!

— Знаєш, що в мене зараз на серці? — натомість запитала я. — Порожнеча. Порожнеча. Вона нічим не заповнюється. Я просто втомилася від вас усіх. Відчепися від мене.

— Мені потрібен син!

— Ні! — відмовила я, хоча малий продовжував просити про їхню зустріч. Я не була до цього готова.

Зате готові були вони обоє. Одного разу я мала забрати Костю зі школи: потрібно було купити йому зимові чоботи, тож свій вихідний, який випадав серед тижня, вирішила присвятити саме цьому. Зайшла до класу, коли скінчився останній урок, але малого там не було.

— Валентино Дмитрівно, — запитала в класної керівниці, яка недавно влаштувалася в цю школу, — а де Костик?

— Як де? — здивувалася вчителька. —