О. Каліна - Повість про останню любов, О. Каліна

Тільки малий усе одно продовжував до мене приходити. Видно, коли захищаєш свою землю — це одне, а коли на війну йдеш, щоб від себе втекти або грошей заробити, не зараховується.

— Ким не зараховується? — не второпала я.

— Ти не зрозуміла? То ж совість до мене приходила під виглядом малого, а може, янгол мій, — цілком серйозно сказав Костя.

Я, чесно кажучи, спершу злякалася. Мені здалося, що Костя дійсно злегка збожеволів.

— У мене все нормально з головою, — ніби прочитавши мої думки, сказав Костя, — не бійся.

— Я й не боюся.

— Боїшся, — угадав мій настрій Костя, — розумію. Враховуючи те, що сталося з Ігорем. Ти його дуже любила? Любиш? — виправився він і, як мені здалося, аж застиг в очікуванні відповіді.

Що я могла йому сказати? Я й сама не знала, кохала я Ігоря чи ні. Любов буває різною, чи не так?

— Тобі більше не сниться цей сон? — спробувала я перевести розмову на інше.

— Не так часто, як раніше. Я покинув війни, повернувся додому. Було трохи грошей, тож став співвласником цієї клініки. Рятувати життя людське благородніше, аніж його відбирати. Навіть якщо це життя «багатеньких буратін», — посміхнувся Костя, — заробляти ж якось потрібно. Я звик непогано заробляти й нормально жити, подобається це комусь чи ні.

— То ти тут не директор? — здивувалася я.

— Чому, тепер директор. І один з акціонерів, — усміхнувся Костя, — це навіть трохи більше, ніж директор. Того дня, коли ми зустрілися, я завітав у клініку випадково. Просто подивитися, як справи в цьому господарстві. А тут ти. Така гарна! Ще краща, ніж я пам’ятав. Відтоді почав приходити щодня. Ти єдина, хто мене зачепив за живе. Тільки зрозумів я це через багато років.

Слухати це було, звичайно, приємно. Через стільки років від чоловіка, через якого сходила з розуму. Та от біда: я йому не вірила. Хіба може людина так змінитися? З іншого боку, Ігор змінився. Але ж то хвороба, нещасний випадок! Як гладенько Костя все описав! Хоч бери та кіно знімай. Тільки що з того правда?

— Не віриш, — резюмував Костя, — мабуть, на твоєму місці я б теж не повірив.

— Чого ти від мене хочеш? — запитала я.

— Я вже казав — тебе й сина.

— У мене ще є чоловік. І донька. Чоловік — інвалід, донька маленька. Вони тобі не потрібні? Ми йдемо тільки всі разом, у комплекті, так би мовити.

— Беру всіх! — сказав Костя й усміхнувся майже забутою хлоп’ячою усмішкою.

— Як щедро з твого боку, — криво посміхнулась я.

Насправді мені хотілося кинутися в його обійми й заридати від щастя, як у жіночих любовних романах. Та щось не пускало. О, я знала ціну Кості колишньому, але ще не склала її Кості теперішньому.

«Зараз я скажу, що мені час іти, — подумала я, — якщо просто відпустить і скаже: “Ти подумай, я чекатиму, скільки потрібно”, — повірю йому. Якщо ні… Одного разу я його втратила й пережила це. Переживу ще раз, як би боляче не було».

Так, тепер я була в цьому впевнена.

— Мені пора, — сказала я й рішуче піднялась. В очах Кості промайнув жаль.

— Іди, — сказав він, — діти чекають, я розумію. Я теж чекатиму на твою відповідь. Стільки, скільки потрібно.

Я лише сухо кивнула і вийшла з приміщення. Дивно, але чомусь не відчула ні особливої радості, ні полег­шення…

Перед тим як іти додому, вирішила трохи поблукати вулицями міста. Потрібно було подумати. Чи розповідати малому Кості про справжнього батька? Чи маю я право зруйнувати у свідомості дитини образ батька, якого він знав усе життя? Як це на нього вплине? На всіх нас? Чи справжнього Костю я сьогодні бачила? Чи все це — тонка гра заради якихось цілей, тільки йому до кінця відомих? Запитання були, відповідей я не бачила…

…А вечір і не думав завершуватися. На порозі дому мене зустрів син і перелякано сказав, що телефонували з лікарні й просили, щоб я передзвонила.

— Мамо, тато, мабуть, помер, — прошепотів малий.

— Що ти таке кажеш? — накинулася я на дитину, але побачила його тремтячі губи й примусила себе заспокоїтися. — Ми нічого не знаємо. Може, просто ліки якісь потрібні.

— Уночі? — з недовірою перепитав Костя.

Син угадав.

— Ігор Станіславович помер дві години тому. Ви мене чуєте? — спитав лікар. Так, я його чула. — Приїжджайте вранці, ми допоможемо.

Я, навіть не попрощавшись, поклала слухавку. «Чим мені можуть допомогти?» — подумала я, а потім здогадалася: приготувати все до похорону. Ігоря дуже цінували в медичних колах. У нього багато колег, друзів. Зроб­лять усе без мене. Ігор полегшив мені життя навіть після смерті.

Я не помітила, як до мене підійшов Костя, сів поряд на диван, пригорнувся.

— Мамо, — прошепотів у вухо, — заплач. Не тримай усе в собі, не відгороджуйся від болю і від світу. І від нас. Прошу тебе! Заплач!

І я нарешті заплакала. Уперше за багато-багато років. Навзрид. Відчувала, як сльози котяться по щоках, підборіддю, грудях. Вони були гіркими й солоними, як ропа, але разом з тим ніби очищали мене зсередини. Я виплакувала нещасливе дитинство, змарновану юність, свою нещасну любов до Кості й щасливу нелюбов до Ігоря. І нарешті починала почуватися живою… Як дивно —