Сергій Вікторович Жадан - Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів

class="empty-line"/>

Соціалізм

Повільне літо триває без кінця, і деякі дні — молоді

стебла, здатні повністю міняти структуру, напружуючи

волокна; небо над залізницею, якісь поодинокі новини,

я в такі дні завжди згадую давнього знайомого, з яким ми грали в одній

команді; він був старший за мене років на двадцять,

свого часу його навіть запрошували в один з клубів

тоді ще союзної «вишки», в тепле портове місто;

грав би за моряків, спорттовариство би за все башляло, вечорами

ходив би на міський пляж — кумир для вигорілих від сонця пацанів;

проте він чомусь відмовився, зайнявся фарцовкою, торгував анашею,

навіть сів на рік, хтось його підставив, як він потім розповідав, хоча я

особисто йому не вірив — анаша все-таки;

він вийшов наприкінці вісімдесятих і догравав у любительських

командах, які сам і тренував, тоді ми з ним і познайомились,

чомусь і дотепер часто його згадую.

Знаєш, — починав він іноді, — совок навчив мене

простіше ставитись до себе, цього, виявляється, достатньо аби вибирати з життя

лише потрібні тобі шматки; хочеш почути, чому я тоді

відмовився? просто я подумав, що насправді немає різниці — грати чи

не грати, жодної різниці, розумієш?

кар’єра? ну, я ще й тепер міг би нормально грати, правда, анаша, розумієш?

постійно глюки на полі, а так нічого;

тоді я його, ясна річ, мало розумів, а ось тепер

думаю — справді, чувак мав чим спокуситись —

сонячні вісімдесяті великої країни, фарца, яка валила совок,

комунізм, естрада і югославія,

він ще й тепер нормально виглядає, тільки його глючить

постійно під час гри, а так нічого — нормальний майстер спорту,

як і належиться бути.

Є така погана звичка — виносити з минулого різний непотріб,

непотрібні тобі речі, щоби в якийсь момент зупинитися

і зрозуміти, що не можна винести стільки

горя і втіхи,

життя дарує надто багато спокус, надто приваблива штука це життя —

достатньо коротке, щоби переповісти його за один раз,

і надміру депресивне, аби знайти співрозмовників для такої розповіді;

кожного літа те саме — не можеш зрозуміти,

більше втратив чи більше надбав;

і все неймовірним чином триває,

і навіть вода поступово нагрівається,

від того що в ній ритмічно б’ються

риб’ячі пластичні серця.

Океани

Це відчуття, ніби раптом з’явилось багато води,

мабуть тому, що кожен сніг має рухи і запахи океану,

з’являється присутність великого у твоєму житті;

все було створено з урахуванням твого серцебиття,

недаремно ці хвилі, непроявлені і непочуті,

повертаються в бік населення.

Ніби не втримуючись на відведених

для них територіях, вони в якусь мить забігають усього лише

на хвилину в сновидіння, як діти вбігають у батьківські спальні.

І навіть якщо їх не видно, це ще

не значить, що їх насправді не видно.

Та частина життя,

яку називають життям,

ніколи б не вмістила в собі такої кількості звуків.

Ти говориш — тиша, знаючи, що тиша це і є те,

чого ти не можеш почути.

Є підвали,

і є дахи,

і десь між ними заховано океан; все, що бачиш —

мокрі зимові дерева, ріки

й трава,

котра у своєму світі є чимось таким,

чим у нашому світі є радість або прощання.

І ось тоді, починаючись ближче до ранку,

вони приходять і зупиняються зовсім поруч,

ніби хтось проводить ножем поруч із обличчям,

або пробиває механічною друкнею літери

зі зворотного боку,

теплою кров’ю по обгортковому паперу,

і птах за вікном перелітає так повільно,

що, доки його видно,

я встигаю вписати потрібні слова,

і навіть встигаю їх викреслити.

Оптовики

Подивися на небо, сказав я собі нарешті,

якщо й там немає кому все полагодити

і падають кріплення й риштування з рекламою

будівельних компаній на пласкі животи річок,

ну, то що вже говорити про нас із тобою, сказав

я собі, чекання як чекання, ще один день

проходить чорною водою крізь місто.

Дотягну до кордону, думав я вчора, затарюсь

бухлом в нон-стопі, буду їхати і мучитись

від усіх цих порожніх полів, де немає нічого,

крім металевих ангарів із фарбою.

І тепер, коли сонце тихо підіймається над

угорською кукурудзою, і я дивлюсь, як прикордонники

роздирають старий фіат, тепле циганське гніздо,

виймають похмільними страшними факірами

з його глибин тютюн і алкоголь, чиїсь

надії, чийсь бізнес, так завжди — чим уважніше

дивишся на світ,