Вікторія Хартманн (viktoria hartmann) - На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)

Не знаю чому, але мої пальці самі наткнулися на номер Даніеля, проте зателефонувати я так і не наважилася.

Якби він хотів — зателефонував би.

Якби він хотів бути зі мною — не кинув б через ревнощі.

Кладу телефон подалі від себе, на тумбу, і зручно вмощуюся на ліжку. Мене болить серце. Чому в такий день я залишилася одна?

Чую, як тишу перериває мелодія дзвінку і я різко хапаю телефон.

Даніель.

Це насправді відбувається? Чи мені все сниться?

Тільки з другої спроби я приймаю виклик і прикладаю телефон до вуха. В мені зароджується паніка, страх, та всі інші негативні почуття.

— Амеліє? — тихо промовляє хлопець.

— Привіт, — так само тихо відповідаю.

— Привіт, — впевнена, що на його обличчі засяяла маленька, сумна усмішка. — Я знаю, який сьогодні день, тому не міг не зателефонувати.

Я лягаю на спину і уявляю, як було б добре зараз знаходитися у його обіймах. Мені так не вистачає цього...

— Я хотів зателефонувати раніше, але боявся. Та і гадаю, що в тебе не було на це часу.

— Дякую..

З моїх очей падає перша сльоза. Я гадала, що більше не буду сьогодні плакати, але, почувши його голос, зрозуміла, що ця думка була хибна.

— То.. як ти почуваєшся?

— Не дуже, — відповідаю.

Ми разом мовчимо.

Я б хотіла знати, про що він зараз думає.

Чи шкодує про те, що зробив?

Чи хоче так само як і я побачитися?

Чи відчуває те саме, що і я?

— Я сумую, — майже пошепки промовляю.

Навіть якщо я дарма це сказала, то не пошкодую. Я пошкодувала б, якби не сказала.

— Я теж сумую, чортеня, — відповідає він і я сумно посміхаюся, не стримуючи сльози. — Коли в тебе літак?

— Завтра опівдні, — відповідаю.

— Я хочу зустріти тебе.

Витираю сльози вільною долонею і обдумую його слова.

— Навіщо ти це кажеш, Даніель? Ти залишив мене тоді, коли я більше всього тебе потребувала...

— Все так заплутано, Амеліє, — зізнається хлопець. — Більше за всіх на світі я кохаю тільки тебе, але бачити тебе поруч із цим покидьком — нестерпно.

Я мовчу, прокручуючи його слова у голові.

— Я не хочу припиняти спілкування. Навіть якщо ми не в стосунках, я хочу бути поруч. Ми можемо бути друзями.

— Я не можу так, Даніель, — більше не можу тримати це в собі, тому в пене починається істерика. — Я не можу дружити з тобою. Я не можу бути так близько, розуміючи, що ми так далеко один від одного. Я не витримаю цього.

— Я розумію, але...

— Мені немає більше чого додати. Якщо ти не хочеш повертати стосунки та не можеш контролювати свої ревнощі — забудь мене.

Я завершую виклик, знаючи, що вчинила правильно. Думка спілкуватися із ним, коли серце та мій світ розпадаються на дрібні частинки, — була нестерпною.