Вікторія Хартманн (viktoria hartmann) - На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)

Амелія

Україна.

Я поїхала з дому два місяці тому, а здавалося ніби пройшла вічність. Два місяці, як кардинально змінилося моє життя. Два місяці, які я змогла прожити якомога краще, але знову повернулася до стану, який був рік тому.

— Амелія!

Підіймаю голову і бачу Руслана, який посміхається мені і йде в мій бік. Я теж посміхаюся, біжу і обіймаю хлопця, кладучи маленьку валізу біля себе.

— Я так сумувала, — тихо промовляю йому, відчуваючи його тепло.

— Я теж сумував, дівчинко.

Деякий час ми обіймаємося, тому що мені дійсно це було потрібно. Руслан — це той, хто завжди був поруч. І без нього я вже не та Амелія, якою мене всі знають.

Руслан забирає мою валізу і ми прямуємо до його автомобіля, що стояв на паркінгу.

— Де Анна? — запитую.

— Поїхала обирати весільну сукню, — посміхається хлопець. — Останні тижні вона проведе вдома.

— Ти щасливий поруч з нею?

— Так. Цілком.

Я посміхаюся, радіючи за друга, після чого ми сідаємо в автомобіль і їдемо до Руслана. Мої батьки, як виявилося, поїхали до моєї бабусі і проведуть там цілий місяць. Тож я буду жити ці три дні у Руслана, а потім повернуся на роботу.

— То що, ти приїдеш на весілля одна? — запитує друг, щойно ми залишаємо територію аеропорту.

— Не знаю, — зітхаю. — Все складно. Даніель наче і піклується про мене, після того як кинув, але не поспішає повертати стосунки.

— Він — справжнє лайно, якщо кинув таку дівчину, як ти. Досі не розумію чому він це зробив.

Я не розповідала йому про Федеріко, але планую це зробити поки знаходжуся тут.

— Які у нас плани на ці три дні?

— Я пропоную сьогодні повеселитися, перш ніж наступні два дні ми проведемо в сльозах.

Він намагається жартувати, але ми обидва розуміємо, що Руслан правий.

— До речі, у мене для тебе є сюрприз, — посміхається хлопець.

Щойно ми приїжджаємо до його квартири і заходимо туди, Руслан кладе валізу, а я йду на кухню. Мене мучила спрага через спекотні літні дні.

— Привіт! — посміхається його сестра.

Я кричу від радощів і обіймаю Юлю, яка теж обіймає мене. Більше за Руслана мене могла любити тільки вона. Його сестра часто балувала нас всілякими смаколиками і сьогодні був не вийняток.

— Я так рада тебе бачити, — тихо промовляю я.

— Я приїхала тільки на сьогодні. Завтра мені потрібно повертатися додому, — відповіла вона. — Але час разом ми проведемо, обіцяю, — посміхається.

З допомогою свого брата Юля приготувала наш улюблений лимонад, де не було жодного лимону. Руслан, так само як і я, ненавидів лимон. 

Ми провели майже всю ніч за розмовами, згадуючи підліткові роки: наші витівки, розмови та все інше, що змушувало посміхатися.

Це був перший, та останній щасливий день за цю поїздку.
 

***
 

— Ти впевнений, що все буде гаразд? — шепочу, поправляючи волосся.

— Не хвилюйся, — відповідає мені Руслан і обіймає однією рукою за плечі. — Ми впораємося.

Руслан стукає у двері, після чого їх відчиняє наша подруга — Настя. Хоч я і посміхаюся — на подрузі немає обличчя. Ми не підтримували зв'язок останнім часом, але я знаю, що Руслан спілкувався з нею, і Анастасія ніколи не звинувачувала мене у смерті Христі.

— Привіт, — посміхається вона і обіймає мене.

Напруга спадає з моїх плечей і я обіймаю дівчину у відповідь. Ми дуже давно не бачилися, і я боялася як мене приймуть, та чи будуть взагалі мені раді.

Настя пропускає нас в квартиру і проводить у кімнату.

Я казала, що це квартира Христі?

Батьки Христини знаходилися на кухні і давали нам трішки часу на розмови. Вони знали всю ситуацію між нами, адже тоді прийшли додому саме в той момент, коли ми із Русланом останніми йшли з квартири. Руслан, звичайно ж, усе їм розповів, до останньої деталі.

— Привіт, — промовляє Руслан, щойно перед ним відчиняються двері.

Він та Настя заходять першими, доки я топчуся на порозі спальні. Мені лячно. Хто знає, як відреагують інші на мою появу?

Руслан непомітно хапає мене за руку і тягне до кімнати, після чого відпускає. Я незручно дивлюся в підлогу, перш ніж підійняти погляд на присутніх тут. Все було зовсім, як в той день. Здавалося, ніби цього року не було. Цих 365 днів не було.

І тих болючих спогадів теж. Не було.

Руслан та Настя стояли поруч зі мною, щоб я ненароком не втекла. Василина знаходилася на підлозі, спершись спиною на робочий стіл. Зовсім як тоді. Влад сидів на стільці. Як тоді. Павло стояв біля шафи з одягом.

Усе як тоді.

Але ми не ті.

Ми тепер зовсім інші люди.

Усі мовчали. Я підійняла погляд, побачивши, що усі, окрім Павла та Василини дивляться не в мій бік. Дівчина штовхає його ногою і кидає ледь помітний, суворий погляд. Він зітхає, відштовхується ногою від підлоги і підходить до мене.

— Амелія, — звертається хлопець до мене, зніяковіло дивлячись. — Мені.. шкода. Я мав попросити пробачення ще тоді, але був надто розбитий, щоб це усвідомити. Ти не винна у смерті Христі. Ніхто з присутніх у цій кімнаті не винен.

Сумно посміхаюся і обіймаю хлопця, отримуючи його обійми у відповідь.

День розпочався не так вже й погано.

***

Прийшовши до квартири Руслана, я швидко прийняла ванну і зачинилася у кімнаті. Поглянувши на себе в дзеркало, я зраділа, що не використовувала сьогодні косметику. Особливо туш.

Після розмови з Пашею, ми змогли поговорити з іншими, а згодом і з батьками Христі. Не минуло й двох годин, як ми вже були на кладовищі.

Хочу змити із себе цей день.

Голова йде обертом, ноги не тримають мене. Я надто втомлена, щоб щось робити, тому після ванної одразу лягаю в ліжко.

Було б добре, якби поруч був Даніель.

Я деякий час лежу, а потім беру телефон до рук, щоб подивитися котра година. Була вже майже північ, а сон так і не приходив до мене.