Джулія Ромуш - Його зухвала дівчинка, Джулія Ромуш

- У тебе немає вибору. Зробиш усе, що я захочу, - відступаю, готова бігти.
- З якої це радості? - Я намагаюся триматися, але голос тремтить.
- Я можу зробити так, що тебе виженуть з універу і ти втратиш грант, - немає сумнівів, він все знає.
- Чого буде варте твоє мовчання? - Жар його тіла змушує втиснутись у стіну.
- Повного послуху, - його голос стає хрипким, а мене кидає в тремтіння.
- А якщо я відмовлюся?
- Тоді ти втратиш усе, що для тебе так важливо... А тепер переконай мене в тому, що ти вмієш бути гарною дівчинкою.

Розділ 1.

- Тут у нас кафе для студентів, - Агата видавлює з себе милу усмішку і махає убік. Там, зважаючи на все, десь має бути якесь кафе. Але все, що я там бачу, так це вбиральню. Сподіваюся, у неї там виходить смачно перекусити.

Дівчина навіть не намагається вдати, що їй не важко все це пояснювати. Їй мене нав'язали, і вона показує своє обурення щомиті.

- Тут бібліотека, - черговий помах рукою і за традицією, обернувшись, я бачу не бібліотеку, а кімнату для прибиральниць. Вона думає, що я читати не вмію? Такою тупою мене вважає?

- Я можу і сама тут все подивитися, - розтягую губи в посмішці, - впевнена, що в тебе є справи цікавіші, ніж проводити мені екскурсію.

Тим більше, що гід з неї кепський, я б і цента не заплатила їй.

- Послухай, дівчинко, - вона різко гальмує і тепер я бачу її справжнє обличчя у всій красі, - мені взагалі немає бажання витрачати на тебе свій дорогоцінний час. Але коли декан сам особисто попросив з тобою носитися, то так і бути - я не можу його не послухати.

- Як мило з твого боку, - примружую очі й ледве стримуюсь від непристойного жесту.

- Таких, як ти, тут не люблять.

- Це яких? - Плескаю очима і вдаю, що не розумію про що це вона говорить.

- Твої батьки й центу сюди не вклали, - зло цідить, - ти виграла там якийсь грант у своїй глушині й приперлася сюди. Готуйся до того, що тобі тут влаштують небо в алмазах. Ти не нашого рівня.

Я, звичайно, знала, що це універ для доморощених мажорів, але такої зустрічі точно не очікувала.

Відкриваю рота, щоб сказати, що я про неї й про все це думаю, як змія моментально змінюється в обличчі, блідніє, зараз свою шкірку зміїну тут скине. І справа здається явно не в мені. Її погляд спрямований за мою спину. Кого вона там побачила?

- Іди за кут і чекай мене там! - Вимовляє тремтячим голосом.

- А не піти б тобі...

- Будь ласка, за рогом бібліотека, тобі якраз треба отримати базові підручники. Тебе без них навіть до аудиторії не пустять. - Простягає мені бланк, всовує прямо під ніс. 

Вирвавши його з її пальців, я переконуюсь, що він виписаний на моє ім'я.

- Я сама за тобою прийду, - вона майже просить, - чекай на мене біля бібліотеки, без мене все одно нікуди не потрапиш. У мене твій розклад та всі напрямки. - Останню фразу вона кричить мені в спину, коли силою затягує мене за поворот, а потім ще й у спину штовхає так, щоб я без варіантів зробила пару кроків вперед.

У них тут всі на голову хворі чи є ще якісь цікаві екземпляри? Обсмикнувши спідницю, обертаюся і встигаю побачити те, як Агата прослизає в якусь аудиторію. На дверях навіть таблички жодної немає. Що за чортівня?!

Вирішаю не чіпати цю схиблену і прямую на пошуки бібліотеки. Вона і справді за рогом, але варто мені натиснути на ручку дверей, як та не піддається, двері зачинені. Смикаю кілька разів і тільки потім помічаю табличку, на якій сказано, що бібліотека закрита на технічну перерву. Ну круто! І що мені тепер робити? Чекати поки та дурепа там з усіма своїми невидимими друзями поспілкується?

Дивлюсь на годинник і закушую губу, ось же чорт, як не вчасно. У мене перша лекція має початися через п'ятнадцять хвилин, а я навіть гадки не маю в якій аудиторії й що за предмет. Всі мої документи в Агати та всі напрямки теж.

А якого біса я взагалі мушу її тут чекати?! Зриваюся з місця і йду до тих дверей, до яких зайшла дівчина. Акуратно натискаю на ручку і тішуся вже тому, що двері відчиняються. У кімнаті задерті штори й від цього мені доводиться трохи звикнути до такого освітлення. Роблю крок вперед і відразу завмираю, бо чую якийсь гучний звук, наче щось на підлогу впало. А після голоси.

- Почекай, не рубай з плеча, - голос належить Агаті, я впізнаю його буквально з перших літер, - ти не можеш ось так просто від мене відмовитися.

- Що тобі було незрозуміло? Провалюй! - Якщо дівчина підвищувала голос, то хлопець говорив ліниво та хрипко.

- Ні! Ти ж знаєш, що я люблю тебе. Я зроблю все, що ти захочеш.

– Вчора ти вже довела протилежне. - Цього разу голос хлопця звучав набагато голосніше і варто було мені його почути, як я одразу ж завмерла на місці. Ні, бути такого не може. Мені просто здалося. Я настільки боялася побачити його в перший день навчання, що в мене вже глюки почалися.

- Вчора було багато свідків, і я просто соромилася. Я можу зараз, хочеш? - У голосі дівчини стільки відчаю, що я навіть починаю сумніватися в тому, що це та сама Агата, яка створювала враження гордої дівчини, яка знає собі ціну.

Я знаю, що мені потрібно розвернутися та піти. Знаю, що ці проблеми мені ні до чого. І взагалі я роблю некрасиво і підглядаю, але те, що відбувається наступної секунди, буквально підстьобує мене зробити крок вперед.

- Доведи, - він вимовляє лише одне слово, а мене з холоду в жар кидає і назад. У мене більше немає жодних сумнівів, що це він. Той, хто досі сниться мені в найжахливіших кошмарах. Той, кого я ненавиджу найбільше у світі. Той, хто перетворює моє життя на пекло при кожній нашій зустрічі.

– Як?

- Я все мушу тобі пояснювати? - Хлопець починає розпалюватися.

- Гаразд, добре, - Агата киває, - зустріньмося на нашому місці, і я все доведу? Якщо нас тут побачать, то будуть проблеми. Ти знаєш, що за це можуть відрахувати?

- Мені начхати! Або зараз, або вали до біса! - Від тону хлопця навіть мене в холод кидає. Я більше не можу володіти собою. Інтерес і бажання переконатися в тому, що я не помилилася, бере гору і я роблять крок уперед. Ще один і ще...

Бачу, як дівчина дивиться на нього і робить крок назустріч. Щоб він там собі не надумав, але хлопець поводиться як останній цап. Тобто, як завжди. Я вважала Агату розумнішою і мені її трохи шкода. Виставляє себе повним посміховиськом перед тим, хто цього навіть не вартий.

Це все відбувається не зі мною, але я дуже злюся. Розвертаюсь, щоб піти й сумкою зачіпаю залізну шафку так, що гул стоїть на всю кімнату.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍