Адалін Черно - Дозволь бути поруч, Адалін Черно

Шість років тому я поїхала з країни, щоб назавжди викреслити його зі свого життя. Він розтоптав мою гордість і пройшовся по люблячому серцю, але залишив подарунок у вигляді двох смужок на тесті.

Зараз він — успішний пластичний хірург. Кар'єрист без сім'ї та прив’язаностей, як завжди й мріяв. А я письменниця, яка втратила довіру до чоловіків і виховує сина. Його сина.

Глава 1

Оля

Я ніколи не уявляла нашу зустріч. Ми фізично не могли випадково перетнутися чи зіткнутися в одному з магазинів торгового центру. Навіть з огляду на те, що останній місяць я провела у своєму рідному місті, це здавалося неможливим.

Але Новий рік закінчився зламаним носом та зустріччю з колишнім. Він виявився тим самим «найкращим хірургом-пластиком», якого видзвонили за пів години після бою курантів.

Поки Ізмайлов, весь такий гарний і зосереджений бере в руки мій лист надходження, я раптом згадую, як моя подруга одного разу сказала:

«Мрію вийти з дорогого автомобіля та побачити колишнього з віником у руках. Я пройду повз, поглянувши на нього, як на пилюку під ногами, а він… він із тугою подивиться мені вслід».

Ні про яку тугу в погляді Ізмайлова не йдеться. Хоча я брешу. Десь у глибині його погляду вона все ж таки присутня. Та і як не тужити за новорічною урочистістю, від якої його безцеремонно відірвали, щоб оглянути та зашити ніс колишньої?

Прямо зараз мені, немов маленькій дівчинці, хочеться зістрибнути з канапки й, запевнивши лікаря, що все гаразд, пурхнути з кабінету. Ну чи провалитися крізь землю.

Найстрашніше, що все те, що мені колись описувала подруга, могло стати реальністю. Я маю дорогий автомобіль, а Макар цілком міг бути на місці двірника. Шість років тому, коли ми з ним бачилися востаннє, у нього за душею не було ні гроша.

Й ось ми в одному кабінеті. Я не можу подивитися на нього, як на пилюку під ногами, тому що від його рук тепер залежить моя краса. Разом із переломом у мене розсічені тканини, які він має зашити так, щоб не залишилося і сліду. Доводиться дивитися з повагою та надією. Й із заздрістю, звісно, адже Ізмайлов виглядає бездоганно.

Для пластичного хірурга зовнішній вигляд — основа успіху. Ніхто не довірить свою красу людині, яка виглядає як фото «до».

— Привіт, Олю.

Звісно ​​він впізнав. Не за зовнішністю, зрозуміло, за прізвищем у листі надходження. Виглядаю я зараз, жодних сумнівів, не дуже. У дзеркало подивитися часу не було: біль, шок, дзвінок у швидку та термінова госпіталізація, знімки. Я навіть чекаючи на лікаря в кабінеті не подумала про дзеркало. Що там дивитися, якщо мій ніс мелькає перед очима.

— Привіт, Макаре.

Ми шість років не бачилися, а він майже не змінився. Подорослішав, став ширшим у плечах і змужнів. Не постарів ні на день, виглядає, ніби зійшов з обкладинки журналу. Можливо, звісно, пластика, але ж я бачу, що ні. Риси обличчя залишилися колишніми: той самий прямий ніс із гострим кінчиком, ті ж глибоко посаджені очі, густі брови, окреслені вилиці та чіпкий погляд. Він і колись був гарний настільки, що дівчата за ним табунами бігали. А я потопала в марнославстві, бачите, мовляв, обрав мене, а не вас.

— Я поставлю кілька запитань, намагайся чесно відповісти, — переходить на суворий професійний тон.

— Добре.

— Запаморочення, нудота, дезорієнтація, сплутаність свідомості?

— Нудота трохи, але це швидше від випитого шампанського.

— Ускладнення носового дихання, втрата нюху?

Я одразу тягну носом.

— Є.

— Знімки вже зробили, протягом п’ятнадцяти хвилин вони будуть готові. За рентгеном у тебе перелом носа, КТ робили, щоб переконатися, що з кістками черепа все гаразд.

— Так довго? — розгублено питаю.

Востаннє мені робили знімки рік тому, але тоді я чекала на результати якісь хвилини, а зараз минуло вже понад пів години.

— Новий рік, — знизує плечима Макар. — Навіть ти ось ніс примудрилася зламати, а не виглядаєш шукачкою пригод.

— Це випадковість! — спалахую. — Я на салюти виходила подивитись і…

Замовкаю. Навіщо я взагалі розповідаю? Яка різниця, як я отримала перелом? Його справа — заштопати мій ніс і чоло так, щоб я не дивилася на себе з огидою. Дружина брата Стаса запевнила, що знає найкращого хірурга й спробує вмовити його приїхати. Звісно, ​​я не відмовилася. Адже це моє обличчя.

— Не розкажеш? Ми маємо п’ятнадцять хвилин до знімків. Можемо заповнити паузу розмовою.

— З чого б таке бажання зі мною поговорити?

— Співчуття? — він знизує плечима. — Я звик, що пацієнти люблять розмовляти, розповідати щось зі свого життя, наприклад.

— Я не люблю.

— Можеш мовчати.

— Що буде, якщо кістки черепа не зламані?

Ізмайлов ледь помітно усміхається. Я обіцяла мовчати, але протрималася не більше за хвилину. Я збрехала. Я саме з тих пацієнтів, які люблять розмовляти, але здебільшого ставити питання про те, яким буде лікування, що очікувати від хвороби тощо.

— Операція. Викличу анестезіолога, зробимо наркоз. Кілька днів будеш під наглядом і підеш додому. Доведеться ще походити, щоб вправити ніс, але це вже не до мене. До того лікаря, який діагностував тобі перелом та відправив на КТ.

— Добре. А шрами… вони будуть помітні?

— Я не бог, Олю. Звісно ти помітиш, що шили, але в око це не впадатиме. Через деякий час зможеш позбутися слідів. Косметологія в цьому плані зробила крок далеко вперед.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍