Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

чиновники пошилися в дурні й жіночкою скористувався якийсь штабс-капітан Шамшарьов. Як була справа в дійсності, Бог їх відає; хай краще охочий читач скомпонує сам. Головне в тому, що таємні стосунки з контрабандистами зробилися явними. Статський совітник хоч і сам пропав, але занапастив-таки свого товариша. Чиновників узяли під суд, конфіскували, описали все, що тільки в них було, і все це розітнулося зненацька, як грім над головами їх. Як після чаду, опам’ятались вони і побачили з жахом, що наробили. Статський совітник не встояв проти долі й десь загинув у глушині, але колезький устояв. Він умів затаїти частину грошенят, хоч який чуйний був нюх начальства, що наїхало на слідство. Ужив усіх тонких зворотів розуму, аж надто досвідченого, аж надто тямущого в людях: де подіяв приємністю висловів, де зворушливою мовою, де покадив лестощами, що ні в якому разі не псують справу, де підсунув грошенят, одно слово, обробив справу принаймні так, що відставлений був не з таким безчестям, як товариш, і ухилився з-під кримінального суду. Та вже ні капіталу, ні різних закордонних дрібних речей, нічого не залишилося йому: на все це знайшлися інші охочі. Затрималося в нього тисячок десяток, захованих про чорний день, та дюжин дві голландських сорочок, та невеличка бричка, якою їздять нежонаті, та два кріпаки, кучер Селіфан і лакей Петрушка; та митні чиновники, порушені сердечною добрістю, залишили йому п’ять чи шість шматків мила для збереження свіжості щік, та й годі.

Так от у якому стані опинився знову наш герой! От яке громаддя лиха впало йому на голову! Це називав він — потерпіти на службі за правду. Тепер можна б виснувати, що після таких бур, іспитів, змінностей долі й життьового лиха він віддалиться з залишеними кривавичними десятьма тисячками в який-небудь мирний закуток повітового містечка і там заклякне навіки в ситцевому халаті біля вікна низенького будиночка, розбираючи в неділю бійку мужиків, що виникла перед вікнами, або для розваги пройшовшись до курника помацати особисто курку, призначену на суп, і звікує таким чином не пишний, але в своєму роді теж небезкорисний вік. Але так не сталося. Треба віддати належне нездоланній силі його характеру. Після всього того, чого досить було б коли не вбити, то прохолодити й приборкати назавжди людину, в ньому не погасла незбагненна пристрасть. Він був у горі, в досаді, нарікав на весь світ, сердився на несправедливість долі, обурювався на несправедливість людей, а проте не міг відмовитися від нових спроб. Одно слово, він показав терпіння, проти якого ніщо дерев’яне терпіння німця, закладене вже в повільному, лінивому обігу крові його. Кров Чичикова, навпаки, грала сильно, і треба було багато розумної волі, щоб накинути узду на все те, що хотіло б вистрибнути й погуляти на свободі. Він міркував, і в міркуванні його видна була деяка сторона справедливості: «Чому ж я? Чого на мене впало лихо? Хто ж ловить тепер ґав на посаді? Усі ж набувають. Нещасним я не зробив нікого, я не пограбував удову, я не пустив нікого з торбою, користувався з надлишків, брав там, де всякий брав би; не скористувався б я, інші скористувалися б. За що ж інші благоденствують, і чому мушу я пропасти черв’яком? І що я тепер? Куди я гожуся? Якими очима дивитимусь я тепер у вічі всякому поважному батькові родини? Як не почувати мені мук совісті, знаючи, що даремне обтяжую землю, і що скажуть потім мої діти? От, скажуть, батько скотина, не залишив нам ніякого достатку!»

Уже відомо, що Чичиков дуже турбувався про своїх нащадків. Така це дітклива річ! Дехто, може, й не так глибоко занурив би руку, коли б не питання, яке невідомо чому спадає само собою: а що скажуть діти? І от майбутній родоначальник, як обережний кіт, скосивши тільки одним оком убік, чи не дивиться звідки хазяїн, хапає мерщій усе, що до нього ближче: чи мило стоїть, чи свічки, сало, чи канарка трапилася під лапу — одно слово, не минає нічого. Так скаржився і плакав герой наш, а тим часом діяльність ніяк не вмирала в голові його; там усе хотіло щось будуватися і чекало тільки плану. Знову зіщулився він, знову заходився вести важке життя, знову обмежив себе у всьому, знову з чистоти й пристойного становища спустився в бруд і низьке життя. І в сподіванні кращого змушений був навіть зайнятися званням повіреного, яке ще не набуло в нас громадянства, званням, штовханим з усіх боків, мало шановною дрібною приказною твар’ю і навіть самими вірителями, засудженим на плазування в передпокоях, грубості й інше, — але нужда примусила зважитись на все. З доручень дісталося йому між іншим одне: поклопотатись про заставу в опікунській раді[215] кількох сот селян. Маєток був розладжений до останньої міри. Розладжений він був упадком на худобу, шахраями-прикажчика-ми, неврожаями, пошесними хворобами, що винищили найкращих робітників, і, нарешті, безглуздям самого поміщика, що прикрашав собі в Москві будинок за останньою модою і вбив на цю прикрасу весь достаток свій до останньої копійки так, що вже ні за що було їсти. З цієї причини й довелося нарешті заставити останній уже маєток. Застава в казну була тоді ще справа нова, на яку зважувались не без страху. Чичиков, як повірений, попереду загодивши всіх (без попереднього загодження, як відомо, не може бути взята навіть проста довідка або виправка, все ж хоч по пляшці мадери доведеться влити в кожне горло), — отже, загодивши всіх, кого слід, пояснив він, що ось яка між іншим обставина: половина селян вимерла, так щоб не було потім яких-небудь причіпок…

— Та вони ж у ревізькій сказці числяться? — сказав секретар. — Числяться, — відповів Чичиков.

— Ну, так чого ж ви злякались? — сказав секретар, — одне померло, друге народиться, а все в діло погодиться.

Секретар, як видно, вмів говорити і в риму. А тим часом героя нашого осяяла найнатхненніша думка, яка будь-коли спадала в людську голову. «Ех я, Хома-простак! — сказав він сам собі, — шукаю рукавиць, а обидві за поясом. Та накупи я всіх цих, що вимерли, поки не подавали нових ревізьких сказок, придбай їх, припустімо, тисячу, та, припустімо, опікунська рада дасть по двісті карбованців на душу, от уже й двісті тисяч капіталу! А тепер же час зручний: недавно була епідемія, народу вимерло, слава Богу, не мало. Поміщики попрогравались у карти, загуляли й промотались як слід; усе полізло в Петербург служити: