Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

раз, поглядаючи в дзеркало, подумував він багато про що приємне: про жіночку, про дитячу кімнату, і посмішка йшла за такими думками; але тепер, коли глянув на себе якось ненароком у дзеркало, не міг не скрикнути: «Мати ти моя Пресвята! який же я став бридкий!» [І після цього не хотів дивитись.] Але зносив усе герой наш, зносив сильно, терпляче зносив і — перейшов нарешті на службу до митниці. Треба сказати, що ця служба давно становила таємний предмет його помислів. Він бачив, якими чепурними закордонними речами заводилися митні чиновники, які порцеляни й батисти пересилали кумасям, тітонькам і сестрам. Не раз давно вже він говорив зітхаючи: «От би куди перебратися: і кордон близько, і освічені люди, а якими тонкими голландськими сорочками можна обзавестися!» Треба додати при цьому, що він думав не раз про особливий ґатунок французького мила, яке надавало незвичайної білості шкірі й свіжості щокам; як воно звалося, Бог відає, але, за його припущенням, неодмінно мало бути на кордоні. Отже, він давно б хотів на митницю, але затримували поточні різні вигоди по будівельній комісії, і він міркував справедливо, що митниця, хоч би як там, усе ще не більше як журавель у небі, а комісія вже була синиця в руках. А тепер вирішив він будь-що-будь дістатися до митниці — і дістався. За службу свою взявся він з ревністю незвичайною. Здавалось, сама доля призначила йому бути митним чиновником. Такої розторопності, проникливості й прозірливості не тільки не бачено, але навіть не чувано. За три-чотири тижні він уже так набив руку в митній справі, що знав геть чисто все: навіть не важив, не міряв, а з фактури знав, скільки в якій штуці аршин сукна чи іншої матерії; взявши в руку пакунок, він міг сказати відразу, скільки в ньому фунтів. Що ж до обшуків, то тут, як висловлювалися навіть самі товариші, у нього просто був собачий нюх: не можна було не здивуватись, бачачи, як йому ставало стільки терпіння, щоб обмацати всякий ґудзик, і все це робилося з убійчою холоднокровністю, увічливою до неймовірності. І в той час, коли обшукувані казились, нестямилися й почували владний потяг побити щиглями приємну його зовнішність, він, не зміняючись ні в обличчі, ні у ввічливих учинках, приказував тільки: «Чи не будете ласкаві трошки потурбуватись і підвестися?» Або: «Чи не будете ласкаві, пані, завітати до другої кімнати? Там дружина одного з наших чиновників порозуміється з вами». Або: «Дозвольте, ось я ножичком трошки розпорю підкладку вашої шинелі», — і, кажучи це, він витягав звідти шалі, хустки, холоднокровно, як з власної скрині. Навіть начальство висловлювалось, що це був чорт, а не людина: він відшукував у колесах, у дишлах, у кінських вухах і не знати в яких місцях, куди б ніякому авторові й на думку не спало б забратися і куди дозволяється забиратися самим тільки митним чиновникам. Так що бідний подорожній, переїхавши через кордон, все ще протягом кількох хвилин не міг спам’ятатися і, витираючи піт, що виступав дрібним висипом по всьому тілі, тільки хрестився та приказував: «Ну, ну!» Становище його вельми скидалося на становище школяра, що вибіг з секретної кімнати, куди начальник закликав його за тим, щоб дати деяке напучення, але замість того відшмагав зовсім несподіваним способом. За недовгий час не стало від нього ніякого життя контрабандистам. Чесність і непідкупність його були нездоланні, майже неприродні. Він навіть не склав собі невеличкого капітальця з різних конфіскованих товарів та відібраних речей, що не надходять у казну, для уникнення зайвої писанини. Така ревна й некорислива служба не могла не зробитися предметом загального здивування і не дійти нарешті до відома начальства. Він дістав чин і підвищення і слідом за тим подав проект виловити всіх контрабандистів, просячи тільки засобів виконати його самому. Йому зразу доручена була команда й необмежене право робити всякі розшуки. Цього тільки йому й хотілося. В той час утворилося сильне товариство контрабандистів, обмірковане правильним способом; на мільйони обіцяло вигоду зухвале підприємство. Він давно вже мав відомості про нього й навіть відмовив підісланим підкупити, сказавши сухо: «Ще не час!» А діставши в своє розпорядження все, ту ж хвилину дав знати товариству, сказавши: «Тепер час!» Розрахунок був занадто вірний. Тут за один рік він міг одержати те, чого не виграв би за двадцять років найпильнішої служби. Раніш він не хотів заходити ні в які стосунки з ними, бо був не більше як простий пішак, отже, небагато одержав би; але тепер… тепер зовсім інша річ: він міг запропонувати які завгодно умови. Щоб справа йшла безперешкодніше, він схилив і другого чиновника, свого товариша, що не встояв проти спокуси, дарма, що волоссям був сивий. Умови були складені, і товариство приступило до дій. Дії почались блискуче. Читач, без сумніву, чув так часто повторювану історію про дотепну мандрівку іспанських баранів, які, зробивши перехід через кордон у подвійних кожушках, принесли під кожушками на мільйон брабантського мережива[214]. Ця подія, сталася саме тоді, коли Чичиков служив на митниці. Не бери він сам участі в цій справі, ніяким контрабандистам у світі не вдалося б виконати таке діло. Після трьох чи чотирьох баранячих переходів через кордон в обох чиновників знайшлося по чотириста тисяч капіталу. У Чичикова, кажуть, давно перейшло і за п’ятсот, бо був промітніший. Бог знає, до якої величезної цифри зросли б благодатні суми, коли б якийсь лихий звір не перебіг дороги всьому. Чорт збив з глузду обох чиновників: чиновники, просто кажучи, показились і посварилися ні за що. Якось у запальній розмові, а може бути, що трохи й під чаркою, Чичиков назвав другого чиновника поповичем, а той, хоч і дійсно був поповичем, невідомо чому образився жорстоко й відповів йому тут же прикро й надзвичайно різко, а саме ось як: «Ні, брешеш, я статський совітник, а не попович, а от ти так попович!» А потім ще додав йому на злість, для більшої досади. «Атож, от, мовляв, що!» Хоч він таким чином дав відсіч йому кругом, повернувши на нього ним же вигадану назву, і хоч вислів «от, мовляв, що!» міг бути прикрий, але незадоволений цим, він ще послав на нього таємного доноса. А втім, кажуть, що й без того була в них сварка за якусь жіночку, свіжу й міцну, як ядрена ріпа, за висловом митних чиновників; що були навіть підкуплені люди, щоб надвечір у темному провулку вибити нашого героя; але що обидва