Денніс Ліхейн - Після падіння, Денніс Ліхейн

Нед тужливо всміхнувся.

— Отже, де ключ, Калебе?

— Який ключ? — мовив Калеб.

Нед ударив Рейчел у живіт. Ударив так сильно, що вона відчула тиск кісточок його пальців, коли вони врізались у неї під трахеєю та здійняли її з ніг. Вона опустилася на підлогу й залягла нерухомо, позбавлена кисню; її нутрощі палали, а розум наповнився чорною смолою і не міг нічого осмислити. Коли ж вона змогла щось осмислювати (приблизно тоді, як до її легень повернулося повітря), біль посилився. Вона вперлася головою в підлогу й стала накарачки. Кілька разів важко вдихнула. Та цей біль був дрібницею порівняно з усвідомленням того, що вона сьогодні помре. «Не скоро. Не колись. Мабуть, протягом п’яти хвилин. І однозначно сьогодні».

Нед зіп’яв її на ноги. Взяв за плечі. Вочевидь, побоювався, що вона впаде.

— Ви в нормі?

Вона кивнула і на мить вирішила, що її знудить.

— Скажіть це.

Він зазирнув їй у вічі. Нед, добрий самаритянин.

— Я в нормі.

— Добре.

Вона спробувала сісти, та він її втримав.

— Вибачте, — сказав Нед, — але нам, можливо, знову доведеться піти.

Рейчел не змогла спинити сліз. Вона намагалася, справді намагалася, та її здолав спогад про кісточки його пальців, про втрату дихання, про біль — такий гострий і раптовий, що її мислення замкнуло накоротко, а головне — завчасне усвідомлення того, що це скоро станеться, що цей чоловік із сумними очима, зачосом і стурбованим голосом ударить її знову й битиме далі, аж поки не дістане бажаного чи вона не помре, залежно від того, що станеться раніше.

— Тс-с-с-с-с, — промовив Нед. — Розверніться. Я хочу, щоб він бачив ваше обличчя.

Він поклав руки їй на плечі й розвернув її лицем до Калеба.

— Першого удару, юначе, я завдав їй у сонячне сплетіння. Це збіса боляче, та не аж так шкідливо для здоров’я. Мій наступний, бляха, удар розіб’є їй нирки.

— Я нічого не знаю.

— Та звісно, що знаєте. Ви ж айтішник. Ви брали в цьому участь від початку.

— Браян пустився берега.

— Що, справді?

У Калеба забігали очі. Його лице заливав піт, губи сіпались, і він був страшенно схожий на переляканого хлопчиська, яким, як зрозуміла тепер Рейчел, і був завжди. Він позирнув на Рейчел, і почуття в його очах спершу здалося їй співпереживанням, але тоді вона із жахом усвідомила, що це — зніяковіння. Сором. Жаль. Йому було соромно, бо він знав, що йому ніколи не стане відваги її врятувати. Він жалів її, бо знав, що вона загине.

«Калебе, він же зітре мої нирки на порох. Розкажи йому те, що знаєш».

Нед провів глушником по правій скроні Рейчел, а тоді — уздовж її шиї.

— Не примушуйте мене до цього, юначе. Я маю доньку. Маю сестер.

Калеб заговорив:

— Послухайте…

— Ніякого «послухайте», Калебе. Ніякого «секундочку», «дайте мені пояснити» чи «це просто велике непорозуміння». — Нед глибоко вдихнув через ніздрі, намагаючись зберегти спокій. — Є лише запитання й відповідь. Ось і все.

Рейчел відчула, як затвердів його пеніс за її лівим стегном. У нього, у цього батька доньки та брата кількох сестер, був стояк. Мати колись казала їй, а сама Рейчел із роками пересвідчилась у цьому: «Чудовиська не вдягаються як чудовиська — вони вдягаються як люди. Що ще дивовижніше, вони рідко знають, що є чудовиськами».

— Де ключ? — запитав Нед.

— Який ключ? — відказав Калеб. У нього тремтіло все обличчя.

Воно перестало тремтіти, коли Нед випустив у нього кулю.

Попервах Рейчел не зовсім розуміла, що сталося. Вона почула, як ляснула куля, входячи у плоть. Почула, як Калеб здивовано вереснув — видав, як виявилось, останній звук у своєму житті. Його голова різко смикнулася назад, ніби він щойно почув найсмішніший жарт. Тоді ж вона смикнулася вперед, укрившись бісерною завісою крові, і Рейчел відкрила рота, щоб закричати.

Нед приставив глушник до її шиї. Той був такий розпечений, що обпалив би її, якби залишився там надто довго.

— Якщо ви кричатимете, я буду змушений вас убити. Я не хочу вас убивати, Рейчел.

Але вб’є.

Ні, Рейчел, уб’є. Щойно вони тут розберуться. Щойно дістануть те, чого хочуть. Ключ. Який, нахрін, ключ? Браян мав стільки ключів на брелоку, що помітити на ньому новий міг би хіба що савант від математики. Та якщо він і справді має цей ключ, якого вони шукають, то, напевно, там він і є — на його брелоку.

А брелок він носив із собою.

А сам Браян сидів на дні затоки Массачусетс.

Калебів труп ковзнув на стільці вбік і мало не з’їхав на підлогу, та його плече застрягло під підлокітником. Якусь мить довкола не було чути нічого, крім крапання крові з нього.

— Отже, ваша відповідь на моє наступне запитання, — провадив Нед, — однозначно не має звучати як «Який ключ?».

«Хоч як ти відповіси, він тебе вб’є».

Вона кивнула.

— Ви киваєте, бо знаєте відповідь на моє запитання чи погоджуєтеся, що сказати «Який ключ?» було б великою помилкою? — Він прибрав пістолет від її шиї. — Можете говорити. Я знаю, що кричати ви не будете.

— Що я маю сказати?

По той бік столу стояв Ларс. Явно знуджений. Готовий піти. І це бентежило незмірно більше, ніж якби він намагався бути зловісним. Те, що тут відбувалося, добігало кінця. А крапку в цьому реченні поставить інша куля, випущена в інше обличчя — цього разу в її обличчя.

— Тож поїхали, — сказав Нед. — Ми шукаємо всього однієї відповіді, і вона буде правильною. Рейчел, — надзвичайно делікатно та стурбовано мовив він, — де ключ?

— Він у Браяна.

— А де Браян?

— Не знаю, — відповіла вона, а тоді, коли Нед здійняв пістолет, квапливо додала: — Але маю певний здогад.

— Здогад?

— У нього є човен. Про нього ніхто не знає.

— Як він називається і де пришвартований?

Його назви вона ніколи не бачила. Їй так і не спало на думку подивитися. Вона заговорила:

— Він пришвартований…

Пролунав дзвінок у двері.

Усі поглянули на двері, тоді одне на одного, а тоді знову на двері.

— Хто б це міг бути? — спитав Нед.

— Гадки не маю.

— Ваш чоловік?

— Він би не дзвонив у двері.

Знову пролунав дзвінок.