Томас Харріс - Мовчання ягнят

У пошуках серійного вбивці, який знімає шкіру зі своїх жертв, ФБР звертається за допомогою до відомого злочинця – Ганнібала Лектера, що перебуває в ізоляторі психлікарні. Він погоджується взяти участь у пошуках убивці, але за однієї умови – він хоче грати. Два маніяки, дві сповіді. Проте, щоб дізнатися реальну історію вбивств та врятувати останню жертву, декому потрібно розповісти досить пікантні подробиці власного життя. Дозвольте вбивці сповідатися у скоєних злочинах.Обережно! Ненормативна лексика!

Amazon.com Review
The Silence of the Lambs, by Thomas Harris, is even better than the successful movie. Like his earlier Red Dragon, the book takes us inside the world of professional criminal investigation. All the elements of a well-executed thriller are working here-driving suspense, compelling characters, inside information, publicity-hungry bureaucrats thwarting the search, and the clock ticking relentlessly down toward the death of another young woman. What enriches this well-told tale is the opportunity to live inside the minds of both the crime fighters and the criminals as each struggles in a prison of pain and seeks, sometimes violently, relief.
Clarice Starling, a precociously self-disciplined FBI trainee, is dispatched by her boss, Section Chief Jack Crawford, the FBI's most successful tracker of serial killers, to see whether she can learn anything useful from Dr. Hannibal Lecter. Lecter's a gifted psychopath whose nickname is "The Cannibal" because he likes to eat parts of his victims. Isolated by his crimes from all physical contact with the human race, he plays an enigmatic game of "Clue" with Starling, providing her with snippets of data that, if she is smart enough, will lead her to the criminal. Undaunted, she goes where the data takes her. As the tension mounts and the bureaucracy thwarts Starling at every turn, Crawford tells her, "Keep the information and freeze the feelings." Insulted, betrayed, and humiliated, Starling struggles to focus. If she can understand Lecter's final, ambiguous scrawl, she can find the killer. But can she figure it out in time?

Томас Гарріс

Мовчання ягнят

© Yazoo Fabrications, Inc., 1988

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2016

Обережно! Ненормативна лексика!

Від автора

Двадцять п’ять років тому в Сеґ-Гарборі, у будинку з похилою підлогою, я написав завершальні слова «у мовчанні ягнят». Раптом я усвідомив, що закінчив роман і ось переді мною на сторінці стоїть назва книжки. Я відчув укол радості, відштовхнувся від стола й покотився назад на стільці, доки не врізався в стінку.

Тоді я перебував у полоні персонажів роману, чув у кімнаті запах кордиту, мені хотілося вимовити вголос імена людей, яких люблю.

Втрутився дитячий спогад: іще малим хлопчиком я грався в ковбоїв і підстрелив горобця; я стояв серед трави й дивився на пташку, таку теплу в моїй руці, а щоки пекло від сліз.

Я похитав головою й замислився про початки…

* * *

Колись давно журнал «Argosy»[1] доручив мені поїхати до в’язниці штату Нуево-Леон у місті Монтеррей, Мексика, щоб узяти інтерв’ю в американця, якого засудили до смертної кари за вбивство трьох молодих людей.

Мені було тоді двадцять три роки, і я гадав, що після висвітлення поліцейської операції в Техасі спізнав усі премудрості життя.

В’язня звали Дайкс Еск’ю Сіммонс, колишній пацієнт психіатричної лікарні. Коли я вперше на нього глянув, то побачив перед собою білого чоловіка, приблизно п’ять футів одинадцять дюймів, сто сімдесят п’ять фунтів[2], з посивілим каштановим волоссям. Особливі прикмети: погана пластика за Лімберґом[3] на заячій губі, маленькі шрами на голові. У нього були очі навіженої черепахи. Більшість часу він затуляв їх парою чорних окулярів.

Сіммонс відрекомендував мені кількох своїх товаришів: один – судовий службовець у його справі (який тепер сидів за розкрадання майна), а ще фотограф-новинар, який знімав наручні годинники з мертвих і поранених в автомобільних аваріях. Фотограф підкотив рукав і показав мені п’ять годинників, запропонувавши за хорошу ціну «Bulova»[4] з брудним ремінцем.

Сіммонс також представив мені свою дружину, гарненьку медсестру з Огайо, яка побралася з ним уже після того, як він опинився у в’язниці. У суботні вечори їм дозволяли шлюбні візити, і, щоб побути на самоті, вони завішували ґрати камери ковдрами.

На жінку було приємно поглянути – оаза спокою в такому місці.

Десь за рік до того Сіммонс спробував утекти, підкупивши охоронця, щоб той не замкнув двері й лишив йому пістолет. Сіммонс передав гроші, підійшов до заповітних дверей і збагнув, що його підставили, а двері й досі замкнені. Охоронець засунув гроші в штани й підстрелив Сіммонса. Він лежав і стікав кров’ю на потрісканій землі. І не помер тільки тому, що його врятував напрочуд умілий тюремний лікар.

Коли я поцікавився лікуванням Сіммонса, наглядач відімкнув для мене в’язничний медпункт.

Лікар Салазар був маленьким граційним чоловіком із темно-рудим волоссям. Він стояв майже нерухомо, у його поставі вчувалась певна елегантність. Він запропонував мені присісти.

Меблів було мало. Ми сиділи на стільцях. У шафі під стіною стояли склянки з етикетками. Кілька медичних інструментів. Голка, нитка, стерилізатор, ножиці з тупими кінцями для розрізання бинтів і, що цікаво, гінекологічне дзеркальце.

Лікар відповів на мої запитання з приводу вогнепального поранення, пояснив, як зупинив кровотечу.

Лікар Салазар склав пальці драбинкою під носом і поглянув на мене.

– Містере Гарріс, що ви відчували, коли дивилися на Сіммонса?

– Намагався зрозуміти, чи підходить він під опис убивці, який дали свідки.

– А крім цього, ви склали якесь враження?

– Та ніякого.

– Він охоче відповідав на запитання?

– Ну, так, але я зробив із цього небагато висновків. Він досить товстошкірий. Він ті відповіді вже напам’ять витовк.

– Відповіді на очікувані запитання. Він надягнув свої сонцезахисні окуляри?

– Так.

– Але ж у камері тьмяно, правда?

– Так.

– Як ви гадаєте, чому він надягнув окуляри?

– Може, хотів якось сховатися.

– А вам не здалося, що окуляри надають певної симетрії його обличчю? Покращують зовнішність?

– Я дійсно про це не думав, лікарю. Він має такий вигляд, наче його багато били, і то в голову.

Лікар Салазар заплющив очі – можливо, в пошуках терпіння – і тоді знову їх розплющив. Очі лікаря були бордовими[5] з мерехтливими бурштиновими цятками.

– Він трохи повертав обличчя вбік, коли говорив із вами, градусів на десять ліворуч?

– Може, він відводив погляд, так часто роблять.

– Як ви гадаєте, Сіммонс огидний? Губу йому зашили не дуже добре, так?

– Так.

– Ви ще побачитесь із Сіммонсом, містере Гарріс?

– Певно, що так. Нам мають дозволити зробити кілька знімків з його машиною.

– У вас є з собою сонцезахисні окуляри, містере Гарріс?

– Так.

– Я вам не радив би вдягати ті окуляри, коли будете ставити йому запитання.

– Чому?

– Бо він бачить у скельцях своє відображення. Як ви гадаєте, Сіммонса мучили на перервах у школі через його фізичні вади?

– Мабуть. Звична справа.

Здавалося, лікар потішився з моєї відповіді.

– Так. Звична. Ви бачили фотографії жертв, двох молодих жінок та їхнього маленького братика?

– Так.

– Як ви вважаєте, вони були привабливими молодими людьми?

– Авжеж. Приємна молодь із хорошої родини. З гарними манерами, як мені розповідали. Ви ж не хочете сказати, що вони його спровокували?

– Звісно, ні. Але якщо з тебе знущалися в дитинстві, то знущання легко… уявляти.

Він поглянув на мене, і його вираз змінився, обличчя мов поширшало, наче міль розправила крила, і на них показалося совине лице.

– Ви журналіст, містере Гарріс. Що ви напишете у своєму журналі? Як лікується страх знущання по-журналістськи? Скористаєтесь якимось дотепом на кшталт: «шкільні справи пекельні, мов у чорта на пательні»?

Тієї миті охоронець постукав у двері кабінету й просунув голову всередину.

– Лікарю, пацієнти прийшли.

Лікар Салазар підвівся:

– Прошу мене вибачити.

Я подякував лікареві й попрохав зателефонувати мені, якщо він буде проїздом у Техасі, – зустрінемось за ланчем, або за чаркою, або щось таке. Озираючись на ті події, я не пригадую в його відповіді жодної іронії:

– Дякую, містере Гарріс. Звісно, зателефоную, як подорожуватиму наступного разу.

У в’язничному коридорі біля його кабінету чекали двоє охоронців і медсестра з сусіднього монастиря, які привели невелику групу городян.

То були чоловіки й жінки в напрасованому робочому одязі та гуарачах[6], поначищуваних на візит до лікаря. Пацієнти ззовні, сусіди, яких Салазар лікував безкоштовно.

Наглядач вийшов