Клаус-Петер Вольф - Клуб «Афродіта»

Клаус-Петер Вольф (нар. 1954 р.) — популярний німецький письменник, перу якого належать понад двадцять книжок — романи, збірники оповідань, твори для дітей, — лауреат кількох літературних премій ФРН. Російською мовою перекладено романи Вольфа «Збільшувальне скло» та «Видворення, або Хто вбив Махмута Первера?», а також публіцистичну книжку про відомого кубинського революціонера Че Гевару «Че. Мої мрії не знають меж»; українською — два оповідання у збірнику новел письменників ФРН «Маски».
Провідна тема творчості Клауса-Петера Вольфа, що кілька років працював у системі молодіжних виховних закладів, — життя молоді в сучасному світі, моральні й соціальні проблеми молодого покоління. Гострі громадські проблеми порушує письменник і в творах детективного жанру, написаних, як відзначає західнонімецька критика, в дусі популярної телевізійної серії «Деррік». «Клуб «Афродіта» — один з таких творів.

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

З німецької переклав Анатолій Рибін[1]

Перекладено за виданням: Klaus-Peter Wolf. Der Aphrodite-Club. Bastei Lubbe, Bergisch Gladbach, 1985.

Він біг лугом, найзеленішим лугом у світі. Променисте блакитне небо настроювало його на пустотливий лад. Він біг до гурту хлопчаків, що грали у футбол під в'язами над ставком. Він наближався до них широким розгонистим вистрибом. Ось уже хтось передав йому м'яча.

— Бий сюди!

— Хочеш грати з нами?

— Ну, давай!

Він віддав м'яча у центр поля білявому хлопцеві. Той вигнувся, мов кошеня, напружився всім тілом і головою послав м'яча гравцям своєї команди.

Скільки ж це він не грав у футбол?! Опинившись у гущі гри, він почував себе чудово — розкуто й бадьоро. Глибоко ввібравши в легені свіже повітря, він знову погнався за м'ячем.

Потім він побачив… свого шефа. Недбало спираючись на якусь укопану в землю жердину, шеф робив йому знаки рукою, немов чаклун із мальованих книжок його дитинства, який заманює Гензеля і Гретель. Підкликати вказівним пальцем, зігнутим на зразок риболовного гачка, було характерною манерою шефа, коли він збирався дати комусь доброго прочухана. Шеф поклав праву руку на щит, прибитий до жердини, так ніби обіймав жінку. Лівою рукою він майже з ніжністю провів по чорному напису й усміхнувся до свого підлеглого.

— Підійдіть сюди, комісаре Вуст, підійдіть ближче. Ви читати вмієте? Аж тепер комісар Тоні Вуст роздивився напис на щиті:

«ГРАТИ НА ЛУЗІ В М'ЯЧА СУВОРО ЗАБОРОНЕНО. БАТЬКИ НЕСУТЬ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА СВОЇХ ДІТЕЙ.

БУРГОМІСТР».

Він перевертався з боку на бік, весь мокрий від поту. Його дружина, Марія, сиділа в ліжку. Вона вже засвітила невеличку лампу на нічному столику, бо перед тим Тоні почав скреготати зубами.

Знову йому приснився один із його поганих снів. Марія спробувала розбудити чоловіка, але марно. Мабуть, перед сном він проковтнув одну із своїх таблеток від головного болю. Вона завжди була проти цього, але без таблеток він часто взагалі не міг заснути. Постійні нічні чергування, безладний робочий день — усе це доконало його. І тепер він, як це часто бувало, лежачи поруч неї, розкидав постіль, скреготав зубами й розмовляв уві сні. Ні, він кричав! Скоро він сам прокинеться від свого крику. Вона це знала. Так було завжди. Потім вона приготує теплу ванну, йому стане краще, і вони, мабуть, зможуть ще трохи поспати.

Марія розуміла, що безсоння у нього через роботу. Зараз йому, певно, знову сниться гонитва за злочинцями через усе місто. Можливо, хтось саме стріляє в нього. Можливо, його загнали десь у тунелі метро в глухий кут. А може, йому сниться, що його до смерті побила ватага молодих рокерів?

Вона знову взяла його обіруч за плечі й труснула.

— Тоні! Тоні! Прокинься ж нарешті! Це просто нестерпно!

Через кілька секунд він усе-таки злякано підхопився, але його розбудив не дружинин голос, а те, що сновидіння досягло своєї кульмінації.

Підхопившись, він заволав: «Ні-і!» — та так і залишився сидіти в ліжку. Дружина почала гладити його по голові й розмовляти з ним, як із дитиною.

— Все добре, Тоні. Ти вдома, у ліжку. Просто тобі приснився поганий сон. Він знову повалився на спину і втупився в стелю.

Марія змахнула у нього з чола кілька краплин поту й спитала:

— Приготувати тобі теплу ванну? Він похитав головою.

— Ні, ні, не треба. Мені вже краще.

— Що тобі приснилося? Знов один із твоїх кошмарних снів?

Розмірковуючи, яку небилицю розповісти дружині цього разу, він попрохав її все ж таки приготувати ванну. Марія мовчки встала й пішла до ванної кімнати, залишивши всі двері відчинені, так що він міг бачити її з ліжка. На ній була довга біла нічна сорочка з блакитним мереживом. Кольорові цяточки зображували хвилі. Марія була боса. Коли вона нахилилася над ванною, щоб кинути у воду ароматичну сіль, її маленькі пружні стегна здалися йому особливо привабливими. Це відразу навело його на інші думки. Але йому ще треба було вигадати для неї історію.

Що має думати дружина про свого чоловіка, дізнавшись про його кошмарні сни? Що він боягуз? А хіба боягузи їздять на мотоциклах? Може, він підлабузнюється до свого шефа? Ні, такої думки про нього вона не повинна мати. Коли вже йому й приснився моторошний сон, то хай це буде такий, про який можна розповісти.

Хвалити Бога, йому пригадалася сцена з одного фільму. Нещасливий випадок. На горішньому поверсі будинку була замкнута дитина. Нижні поверхи горіли. Він накинув собі на голову куртку і спробував пробратися крізь полум'я до дитини. Коли він уже майже досяг мети, перед ним упала охоплена вогнем балка. Проте він усе ж таки схопив дитину, на волоссі в якої уже мерехтіли язички полум'я. Він кинувся з дитиною в зачинене вікно…

Тоні задоволено кивнув головою. Ця версія куди вірогідніша. Так він її Марії й розповість.

А Марія вже гукала його з ванної кімнати:

— Іди, Тоні, йди!

«Може, вона мені й джину із тоніком дасть, поки я буду у ванні», — подумав він.

Тоні підвівся з ліжка, потягнувсь і скинув піжаму. Щоразу, коли