Клаус-Петер Вольф - Клуб «Афродіта»

Тоні торкався босими ногами підлоги, він радів, що її застелено таким дорогим килимком. Це був так званий самоочисний килимок. Слово «самоочисний» йому здавалося кумедним, але в продавців то був найкращий аргумент. Пухнастий м'який килимок трохи нагадував йому землю в лісі, по якій він замолоду іноді ходив босоніж.

Ванна кімната вже наповнилася парою. Ідучи туди передпокоєм, Тоні поминав невелику підставку, на якій стояв телефон. Коли він порівнявся з телефоном, той задзвонив начебто ще різкіше, ніж звичайно.

Тоні майже зірвав трубку з важелів. Телефон ні в якому разі не повинен був задзвонити вдруге. Цей пронизливий дзвінок щоразу відгукувався в нього аж у шлунку. Тоні відчував його щоразу, неначе різкий удар ножем у живіт.

Як завжди, коли отак гарячково хапав трубку, Тоні ту ж мить почав злитися. Адже йому, власне, розмовляти ні з ким не хотілось, і він уже кілька місяців збирався поставити в апараті інший дзвінок.

Озвався він не відразу, а спочатку трохи послухав. Та дуже скоро зрозумів, що дзвонять зі служби. Він добре знав оті шуми, які чулися на задньому плані. Несправний кондиціонер безбожно тріскотів, і колеги Тоні, розмовляючи один з одним, були змушені цілий день кричати. Це тріскотіння й тепер різонуло йому вухо, і Тоні відчув новий укол у ямці під грудьми.

«Ні, ні! — подумав він. — Тільки не тепер, не о такій порі!»

І невдоволеним тоном промовив:

— Говорить автовідповідач фірми «Вюстенрот». На жаль, наше бюро зараз зачинене. Ви маєте тридцять секунд часу, щоб висловити на магнітофонну стрічку свої побажання. Прошу, починайте.

— Не думай, що твій жарт оригінальний. Мені теж не велика втіха і досі стирчати на роботі. Але що вдієш! У Дюнвальді знайдено труп. Негайно виїжджай.

— Дюнвальд великий. Щонайменше тисяча будинків. Хіба не так?

— Так. Але постривай. Там є маленька вуличка — Горн… Горнпотвег чи якось так. У прилеглому лісочку це й сталося. Одне слово, виїжджай!

Тоні Вуст поклав трубку. Марія сиділа на краю ванни і мовчки дивилася на нього. Її обличчя виражало водночас і впертість, і смуток, і зловтіху, і лють — суміш почуттів, якої він не міг терпіти. Тоні випростав плечі, але враз, ніби скоряючись долі, знову згорбився й сказав:

— Не бери близько до серця. Така вже в мене робота. Іди краще спати.

Різкими рухами Марія закрутила кран. Потім прихилилася до одвірка і стала дивитись, як він одягається. Своїм виглядом Марія нагадувала йому шефа, якого він бачив уві сні біля щита із забороною грати в м'яча.

Тоні знову не міг знайти своїх шкарпеток. Марія, і не думаючи допомогти йому, майже нечутно сказала:

— Я цього просто більше не витримаю. Тебе немає цілими днями, а коли з'являєшся, то як клубок нервів. Розповідаєш мені історії, яких я слухати не хочу, говориш про людей, яких я не знаю і не бажаю знати, ночами тіпаєшся, неначе в лихоманці, а цей клятий телефон щохвилини може забрати тебе в мене. Я нічого від тебе не маю! Анічогісінько! Навіщо я взагалі виходила за тебе заміж? Вистачило б і твоєї фотографії!

Тоні нахилився, знайшов шкарпетки під нічним столиком і подивився знизу на Марію. В очах у неї вже стояли сльози. Приклавши до губ вказівного пальця, він прошепотів:

— Не так голосно, рибонько, розбудиш малу.

— Малу, малу! Тільки й чую, що про малу! Якби не мала, наш шлюб був би зовсім безглуздий! Завжди я повинна на когось зважати: на тебе, на малу, на твою матусю. Завжди я! А хто зважатиме на мене? З мене досить, розумієш?! Мені це набридло!

Пхикання в дитячій кімнаті урвало їхню суперечку. Тоні був радий цьому. Марія зникла за дверима, а він заходився шукати ключа від машини.

«Завжди у мене щось пропадає, — думав Тоні. —Завжди щось… Чому я не вмію тримати свої речі десь в одному місці, як решта людей? Чи, може, і в інших все так само? Просто вони про це мовчать. А мій шеф теж шукає свої шкарпетки щоранку перед тим, як іти на службу? Цікаво, будять його вночі своїм плачем діти, чи у нього нема всіх цих турбот?»

Його погляд ковзав по всіх закутках кухні. Ключа від машини він не знаходив, хоча й був переконаний, що з гаража прийшов просто на кухню, відчинив холодильника, дістав пиво…

Він різко ступив до холодильника. Ключ справді лежав у відділенні для пива біля двох повних бляшанок.

— Ну, бувай! — стримано кинув він із передпокою. — Не знаю, коли повернусь. Не чекай мене!

Опинившись за дверима, він збіг на кілька сходинок униз, але потім уповільнив ходу. Дихати став спокійно, прибрав з чола волосся, грайливо підкинув брелок із ключами й спритно підхопив його знову.

Труп нікуди не втече.

2

Щоб дістатися до Дюнвальда, довелося їхати через центр міста, потім кільцевою дорогою. На це пішло майже сорок п'ять хвилин. На околиці Дюнвальда були мальовничі квартали старих і нових вілл із великими садами, за якими тягнувся ліс, — ідилія для адвокатів, консультантів з податкових справ, лікарів або вчительських подружжів з подвійним заробітком.

Тоні почав злитися. Замість довгої дороги через центр міста треба було їхати автострадою. Власне, Дюнвальд належав більше до Леверкузена, ніж до Кельна.

Убивство сталося неподалік від виїзду на автостраду, і відшукати це місце було не важко. На початку вулиці Горнпотвег стояло щонайменше десяток поліційних машин — майже всі з відчиненими дверцятами. Тоні припаркував свого «ауді» серед них і з цікавості зазирнув у кожний автомобіль. У трьох із них у замках запалювання стирчали ключі.

Якщо вони зараз почнуть кричати, що він приїхав так пізно, у нього є чудова можливість негайно завдати зустрічного удару. Адже через їхню легковажність злочинець може вскочити в поліційну машину, увімкнути синю мигавку й зникнути з місця злочину. Ця думка