Клаус-Петер Вольф - Клуб «Афродіта»

Тоні вже відчув важкий солодкуватий запах від люльки Мюллера. Цей завжди курить люльку. Щойно вибивши одну, він одразу вставляє до рота іншу. Його просто не можна уявити без люльки. Вона йому, мабуть, потрібна, щоб перед самим собою правдоподібно грати роль комісара. Тоні Вуст, як і більшість колег, вважав Мюллера нікчемою. Його всі називали Порно-Мюллером, бо в нього в столі колись знайшли цілий стіс порнографічних журналів.

Крім Порно-Мюллера й кількох чоловік із групи обробки слідів, коло трупа нікого не було. Здебільшого ще зовсім молоді поліцейські стояли збоку двома групами, жартівливо розмовляли, курили й бідкалися з приводу нічної служби.

Якщо лісничий помітить у лісі вогники й раптом з'явиться тут, то завтра кельнська міська газета повідомить: «Молоді поліцейські курили в лісі».

«Хіба вони — приклад для нашої молоді?!» — подумав Тоні й грубо крикнув поліцейським:

— Загасіть сигарети або вийдіть на дорогу!

Іноді просто необхідно розмовляти з людьми підвищеним голосом. Тоні не вмів підтримувати добрі, дружні стосунки з усіма колегами, тому ті мали принаймні побоюватись його, інакше життя стало б нестерпним. Оці молоді нахабні поліцейські викликали у нього огиду. Хоч йому й самому тільки недавно минуло тридцять два роки.

— Вурст[2] у своєму репертуарі! З'являється, коли роботу вже зроблено, але обов'язково до чогось причепиться!

Комісар Тоні Вуст підійшов до Мюллера, випростався перед ним на весь зріст, підніс йому до носа вказівного пальця й похмуро спитав:

— Як ви гадаєте, скільки можна казати на людину «Вурст», коли прізвище в неї Вуст, тим більше, що вона давно вже не хлопчик?

Мюллер нічого не відповів, тільки трохи ніяково всміхнувся і ступив крок назад. Вуст забрав погрозливо здійнятого пальця і стиснув руку в кулак.

— А як ви гадаєте, Порно-Мюллере, скільки треба просити, щоб мене нарешті називали правильно?

Мюллер знизав плечима, зробив рукою недбалий жест — він, мовляв, сказав це просто так — і промовив:

— Краще б ти оглянув трупа і взяв у роботу вбивцю, а не мене!

— Чому ти вважаєш, що це вбивство? — спитав Тоні і сховав стиснуту в кулак руку до кишені пальта.

Для їхніх непевних взаємин характерним було те, що вони зверталися один до одного то на «ти», то на «ви» — залежно від обставин.

— А що, хіба це схоже на нещасливий випадок на спортивному майданчику? — пирхнув Мюллер.

Вуст, не кажучи Мюллерові більш ані слова, почав сам оглядати труп. Це був чоловік років сорока. Судячи з усього, жорстоко побитий.

— У всякому разі, на нього напали не з метою пограбувати, у кишенях усе на місці: гаманець і майже три тисячі марок готівкою в ньому; кілька кредитних карток — одна «Дінерс клуб», одна «Амерікен експресс» і дві «Єврочек» на різні рахунки у Дрезденському банку Дюнвальд-Гольвайде, а також одна картка ощадного банку в Кельні. Звати чоловіка Маркус Бергер. Особа нам досить відома — ми мали справу з ним уже двічі. Щоправда, по-справжньому ніколи не заарештовували: одного разу взяли через підозру в сутенерстві, — але з цього нічого не вийшло, — а вдруге у справі однієї неповнолітньої дівчини. Її батько подав заяву, але вона потім від усього відмовилась.

Усі ці відомості Мюллер відтарабанив скоромовкою. З його голосу було чути, як він злиться, що цієї ночі мусить працювати, як неохоче розмовляє з Тоні Вустом і який йому осоружний цей Маркус Бергер.

— Судимості?

— Не було. Професія невідома, але він має постійне місце проживання.

Мюллер щось говорив далі, але Вуст його вже не слухав. Він похмуро дивився на поліцейських, які стовбичили за двадцять чи тридцять кроків від місця злочину, все ще курили й базікали про всілякі дурниці. Їхні автомобілі так само стояли край лісу. Дверцята були все ще відчинені, а десь тут міг зачаїтися злочинець.

— Лікар уже пішов? — спитав Тоні.

— Так, — кивнув головою фотограф із групи обробки слідів. — Він дуже поспішав… на якийсь ювілей. Приїхав у смокінгу.

— Причина смерті?

Тоні нікого конкретно не питав. Він звертався до лісу, неначе відповіді чекав від дерев. Усе це йому дуже не подобалося. Роботу карної поліції він уявляв собі іншою. Він не знав якою саме, але іншою — поважнішою, серйознішою. Мюллер пробурмотів у відповідь:

— Здається, зламано шию. До того ж у нього внутрішня кровотеча. Відчухрали його добре — неначе паровим котком пройшлися. Живого місця не лишилося. Але деталі, ти ж знаєш, — як завжди, тільки після докладнішого огляду.

Це Тоні й сам бачив. Для цього не треба було, щоб лікар уночі мчав у смокінгу до лісу. Власне, усю історію йому могли б переказати й по телефону. Його приїзд не мав ніякого сенсу.

Потім до нього підійшов довготелесий молодик і, якось зухвало посміхаючись, повідомив про перші конкретні результати.

— Ми відшукали на лісовому грунті багато слідів. — Кивком голови він показав на поліцейських, котрі курили, й повів далі: — Якщо ці ідіоти ще не все затоптали і якщо сліди не їхні, то тут хтось ходив. Можливо, злочинець. У великих важких гумових чоботях із шашечками на підошвах. По-моєму, розмір сорок третій — сорок четвертий. Завтра скажу точніше.

Тоні Вуст поплескав молодика по плечу. Дивлячись на нього, він не сказав би, що той працює у карній поліції. Тоні уявляв його швидше офіціантом за стойкою бару в студентській пивниці. Що він робить у цій компанії?

Комісар Тоні Вуст відкинув голову назад, кінчиками пальців помасажував собі скроні й, звернувши погляд на зірки, спитав:

— Свідки?

— Кого ти маєш на увазі: сову, дикого кабана чи, може, кількох горобців?

Тоні відвів погляд від небосхилу, подивився в холодні очі Мюллера й процідив:

— Та кого завгодно — парочку закоханих, нічного бігуна підтюпцем чи ще когось… Іноді можна звіритися на будь-якого свідка