Денніс Ліхейн - Після падіння, Денніс Ліхейн

— Звичайно.

Кесслер дав Калебові одну свою візитівку.

— Я вам зателефоную, — сказав Калеб.

— Так, містере Перлоффе. Так. Тому що… Можна вам дещо сказати?

— Звісно.

— Що, як Браян Делакруа, він же Алден, такий брудний, як я думаю? — Він нахилився до Калеба й заговорив пошепки — досить голосно, щоб почули всі. — Тоді виходить, що ви, друже, пиздець які брудні. — Він сильно плеснув Калеба по плечі й засміявся так, наче вони були давніми приятелями. — Тому залишайтеся зараз на видноті, чуєте?

Коли вони попрямували до дверей, офіцер Маллен зашкрябала у своєму блокноті. Офіцер Ґарса поволі крутила головою, наче все, що вона бачила, передавалося до якоїсь центральної бази даних. Детектив Кесслер зупинився біля репродукції Ротко, яку Браян привіз із собою з попередньої своєї квартири. Кесслер примружено глипнув на картину, а тоді м’яко всміхнувся, знову поглянув на Рейчел і підняв брови, показуючи, що схвалює її смак. Його усмішка стала ширшою, і їй страх як не сподобалося те, що вона в ній побачила.

Вони вийшли.

Калеб одразу взявся за бурбон і сказав:

— Господи. Господи.

— Заспокойся.

— Нам треба тікати.

— Ти що, здурів? Ти ж чув, що він сказав.

— Нам треба лише добратися до грошей.

— Яких грошей?

— Грошей. — Він осушив келих. — Таких грошей, що ці засранці ну ніколи нас не спіймають. Забрати гроші, дістатися прихистку. Господи. Блін. Бля. — Він роззявив рота, щоб вимовити ще щось лайливе, але тоді стулив його. Калебові очі округлились і просльозились. — Ніколь. Тільки не Ніколь.

Рейчел дивилася на нього. Він притиснув до нижніх повік долоні й видихнув крізь стулені губи.

— Тільки не Ніколь, — повторив він.

— Отже, ти її знав.

Калеб сердито зиркнув на неї.

— Звісна річ.

— Ким вона була?

— Вона була… — Ще один протяжний видих. — Вона була моїм другом. Була хорошою людиною. А тепер вона… — Він знову кинув на неї безжальний погляд. — Засранець Браян. Я ж казав йому не чекати. Казав йому: ти або встигнеш, або ні. Або ми пошлемо по тебе, як стане безпечно, або він забуде про тебе.

— Хвилиночку, — сказала вона. — А що я? Чого ви від мене чекали?..

У двері подзвонили. Вона глипнула на двері й помітила, що на стільці біля них лежить напівфедора Трейвона Кесслера. Пройшла квартирою і підняла капелюха. Відчинила двері, не випускаючи його з руки.

От тільки за порогом стояв не детектив Кесслер.

Стояли двоє білих чоловіків, схожих на актуаріїв чи іпотечних брокерів: середнього віку, нудні, непримітні.

Якщо не брати до уваги пістолетів у них у руках.

25

Який ключ

Кожен тримав перед пахом дев’ятиміліметровий ґлок, схрестивши руки на рівні зап’ястків і націливши стволи на землю. Якщо хтось пройде коридором, то побачить лише людей, а не зброю.

— Місіс Делакруа? — мовив той, що зліва. — Приємно вас бачити. Можна ввійти?

Він махнув на неї стволом пістолета, і вона позадкувала.

Вони ввійшли до квартири й зачинили за собою двері.

Калеб сказав:

— Хто ви, нахрін?.. — а тоді побачив пістолети.

Нижчий із новоприбулих, той, що заговорив, наставив пістолета на груди Рейчел. Вищий наставив зброю на Калебову голову, а тоді показав нею на стіл у їдальні.

— Сядьмо отам, — запропонував нижчий.

Рейчел одразу зрозуміла, яка тут логіка: з усіх куточків квартири обідня зона була найвіддаленіша від будь-яких вікон. Побачити її біля вхідних дверей можна було, лише ввійшовши до квартири, зачинивши за собою двері, а тоді поглянувши ліворуч.

Вони сіли за стіл. Рейчел поклала капелюх детектива Кесслера на стіл перед собою, бо гадки не мала, що ще з ним робити. У неї стиснулося горло. По кістках і голові забігали вогняні мурахи.

Нижчий на зріст чоловік мав сумні очі й іще сумніший зачіс. Він мав років із п’ятдесят п’ять і був пузатий. На ньому була потріпана біла сорочка поло під небесно-блакитним піджаком марки «Мемберс Онлі». Такі були повсюди, коли Рейчел навчалась у школі, та згодом вона бачила їх рідко.

Його партнер був років на п’ять молодший. Мав пишне сиве волосся й модну сиву щетину на щоках і підборідді. Одягнений він був у чорну футболку під чорною спортивною курткою, на розмір більшою, ніж йому було потрібно, і явно дешево пошитою. Її плечі стирчали по краях від надмірного висіння на вішаках, а тканина між їхніми кінцями й лацканами куртки була всіяна лупою, як макове поле квітами.

Від обох чоловіків відгонило зістарілими мріями й мертвими амбіціями. Мабуть, так вони й потрапили сюди, подумала Рейчел, щоб погрожувати пересічним громадянам пістолетами. Той, що в піджаку «Мемберс Онлі», вирішила вона, схожий на Неда. А того, що з лупою, прозвала Ларсом.

Вона сподівалася, що їхнє олюднення ослабить її жах, але насправді вийшло навпаки, особливо тоді, коли Нед прикрутив до дула свого ґлока глушник, а Ларс учинив за його прикладом.

— У нас, — заговорив Нед, — обмаль часу. Тому я попрошу вас обох зважати на свої інтереси й не йти шляхом «я не знаю, про що ви». Добре?

Рейчел і Калеб витріщилися на нього.

Він ущипнув себе за перенісся і на мить заплющив очі.

— Я сказав: «Добре?»

— Так, — озвалася Рейчел.

— Так, — озвався Калеб.

Нед поглянув на Ларса, Ларс — на Неда, а тоді вони обидва знову поглянули на Рейчел і Калеба.

— Рейчел, — сказав Нед. — Ви ж Рейчел, так?

Відповідаючи, Рейчел помітила у своєму голосі дрож.

— Так.

— Рейчел, — промовив він. — Станьте переді мною.

— Що?

— Станьте переді мною, сонце. Просто станьте отут, переді мною.

Вона підвелася, і дрож, який відчувався у її голосі, перейшов до її ніг.

Недів ніс, дзюбатий, із червоними прожилками, опинився на одному рівні з її животом.

— Добре, добре. Тепер стійте отам і не рухайтеся.

— Гаразд.

Нед відкинувся назад на стільці, щоб добре роздивитися Калеба.

— Ви його партнер, так?

— Чий? — перепитав Калеб.

— Ах, ах, ах. — Нед постукав по столу прикладом ґлока. — Що ми казали на цю тему?

— Ой, Браян, — швидко сказав Калеб. — Браянів партнер. Так.

Нед поглянув на Ларса й закотив очі.

— «Ой, Браян».

— Ой, той