Елізабет Костова - Історик

Над цією вишуканою і безжальною містерією Елізабет Костова працювала 10 років, і недаремно: роман був перекладений 20 мовами і породив справжнє міжнародне божевілля. Велика голлівудська кінокомпанія «Sony Pictures» готує його екранізацію.
Одного разу пізно ввечері, вивчаючи бібліотеку батька, молода дівчина знаходить старовинну книгу й конверт із жовтіючими листами, у яких було лиховісне звертання: «Мій дорогий й нещасний спадкоємцю…» Ця знахідка відкриває для неї світ, про який вона ніколи не мріяла — лабіринт, у якому таємниці минулого батька й загадкова доля матері пов’язані зі злом, що ховається в глибинах історії.

Елізабет Костова

ІСТОРИК

Переклад з англійської: Elizabeth Kostova «The Historian», A Little, Brown Book, Great Britain, 2005

Дизайнер обкладинки Сергій Ткачов

Присвячується моєму батькові, який перший розповів мені деякі із цих історій

ДО ЧИТАЧА

Я ніколи й гадки не мала віддати цю історію паперові Але нещодавно деякі події змусили мене повернутися до найбільш хвилюючих епізодів життя — мого і найближчих людей. Це історія шістнадцятирічної дівчини та її батька, який колись втратив свого улюбленого куратора, та історія самого куратора й оповідь про те, як усі ми знайшли себе на найтемнішій стежці, що веде назад, в історію. Це оповідь про тих, хто пережив той пошук, і про тих, хто не зміг. Будучи істориком, я зрозуміла, що насправді не всі, хто повертається в історію, можуть пережити це. Проте повернення наражає нас на небезпеку, хоча іноді й сама історія безжально тягнеться до нас своєю темною рукою.

Тридцять шість років, що минули після того, як мені стали відомі ці події, моє життя було порівняно спокійним. Весь свій час я присвячувала дослідженням і випадковим подорожам, студентам і друзям, писала книги на історичні теми, а не про особисте життя, занурилася у справи університету, що став для мене ніби захистом. Досліджуючи минуле, на щастя, я мала доступ до більшості особистих документів, які багато років зберігались у мене. Я поєднувала їх на свій розсуд, щоб виходила суцільна оповідь, яку іноді мені доводилось доповнювати власними спогадами. Хоч я і навела розповіді батька в такій самій формі, як їх почула, все-таки ретельно попрацювала над його листами, частина з яких дещо повторювала вже відомі мені історії.

Щоб найточніше відновити ці джерела, я випробувала кожен можливий спосіб спогаду й дослідження — інколи навіть відвідувала певні місця, аби поновити в пам’яті забуте. Найбільшу втіху мені давали зустрічі (у деяких випадках листування) з тими ученими, які ще були живі та брали участь у подіях, описаних тут. Їхні спогади стали безцінним доповненням до інших моїх джерел, так само, як і спілкування з молодшим поколінням учених.

І останнім джерелом, до якого я зверталась у разі потреби, була моя уява. Я робила це з розважливою обережністю, вигадувала для читача лише те, що було схоже на правду, і лише тоді, коли свідомі припущення могли розставити ці документи в правильній послідовності. Без пояснень я залишала події чи мотиви, яких не могла пояснити, через повагу до їх прихованого змісту. Найдавніші історичні події у цій книзі я досліджувала так само ретельно, як би досліджувала будь-який науковий текст. Погляди на релігійні й територіальні конфлікти між мусульманським Сходом і християнським Заходом можуть бути до болю знайомі сучасному читачеві.

Мені важко належним чином подякувати всім, хто допомагав мені в цих проектах, але хочу назвати принаймні декого: доктора Раду Георгеску з археологічного музею Бухарестського університету, доктора Іванку Лазарову з Болгарської академії наук, доктора Петара Стойчева з Мічиганського університету, чудовий персонал бібліотеки Британського музею, бібліотекарів Рузерфордського літературного музею і Філадельфійської бібліотеки, отця Василія з монастиря Зографу на Святій горі Афон і доктора Тургута Бора зі Стамбульського університету.

Дуже сподіваюся, що, ставши надбанням публіки, ця книга знайде принаймні одного читача, який зрозуміє її саме такою, якою вона є насправді: «cri de coeur»[1]. Тобі, проникливий читачу, я присвячую цю історію.

Оксфорд, Англія

15 січня, 2008

ЧАСТИНА ПЕРША

Чому ці документи було розкладено саме в такій послідовності ви зрозумієте, коли прочитаєте їх. Усі непотрібні факти було виключено, щоб історія, яка багато в чому різниться із сучасними поглядами, могла вважатись реальною. У цій історії не йдеться про деталі минулого, в яких можна заплутатись, а вибрані записи точнісінько збігаються із сучасними поняттями, незважаючи на те, що вони зібрані на розсуд і в межах знань тих, хто був авторами цих документів.

Брем Стокер, «Дракула», 1897

Розділ 1

1972 року мені було шістнадцять років — я була замала, як казав батько, для того, щоб супроводжувати його в дипломатичних поїздках. Йому приємніше було знати, що я регулярно відвідую заняття в міжнародній школі в Амстердамі: тими днями там знаходилась його організація, це місто було моєю домівкою так довго, що я майже забула наше колишнє життя в Сполучених Штатах. Зараз мені дивно, що була такою слухняною в підлітковому віці, у той час, коли молодь усього світу експериментувала з наркотиками й протестувала проти імперіалістичної війни у В’єтнамі, але тоді мене дуже опікували. У мене було настільки безтурботне життя, що подальше буття кабінетного вченого здавалося мені сповненим пригод. Почнемо з того, що в мене не було матері, тому батьківська турбота ґрунтувалася на подвійному почутті відповідальності, за інших обставин він оберігав би мене менше. Моя мати померла, коли я була ще маленькою, до того, як батько організував Центр миру й демократії. Батько ніколи не говорив про неї і завжди відвертався, коли я щось запитувала. Ще в дитинстві я зрозуміла, що ця тема була для нього надто болючою. Але він самовіддано дбав про мене, виховував сам й оточував різними гувернантками та економками. Коли йшлося про моє виховання, гроші нічого не важили для нього, хоча загалом жили ми просто.

Останньою з таких економок була місіс Клей, яка доглядала наш будинок, споруджений у сімнадцятому сторіччі: він стояв на Раамграхті — каналі в самому серці міста. Місіс Клей щодня зустрічала мене після школи, а коли батька не було вдома, що траплялося нерідко, майже замінювала мені матір. Місіс Клей була англійкою, набагато старшою за мою матір. Як економка вона чудово поралася з мітелкою для витирання пилу, але не вміла поводитися з підлітками. Інколи, дивлячись за обіднім столом на її жалісливе обличчя й великі зуби, я уявляла, як вона, можливо, думає про мою матір, — і ненавиділа її за це. Коли батько виїжджав, по будинку гуляла порожнеча. Ніхто не міг допомогти мені з алгеброю, ніхто не хвалив моє нове пальто, не кликав до себе й не обіймав, ніхто не дивувався щодо того, як я виросла. Коли мій батько повертався додому з якогось місця, позначеного на карті Європи, що висіла на стіні в їдальні, від нього віяло іншим часом і місцевістю, це був запах цікавості і втоми. На канікулах ми відпочивали в Парижі, у