Денніс Ліхейн - Після падіння, Денніс Ліхейн

програмою-мапою, де видно самі вулиці? Хтось із вас?

Обоє кивнули.

— Їхні знімки компанії-виробники мап отримують так: їздять фургонами та знімають вулиці. Отже, перед вашими очима — знімки, яким може бути кілька місяців чи тижнів, але не років. Тому я зайшов на сайт про нерухомість, убив у пошук адресу жертви, тоді перейшов до перегляду вулиць і трохи поклацав. І знаєте, що я відшукав?

— Блакитну «хонду», — сказав Калеб.

— Блакитну «хонду», припарковану за пів кварталу звідти зі східного боку вулиці. Я знайшов номер машини, пробив цей номер і виявив, що його зареєстровано на такого собі Браяна Алдена. Пробив містера Алдена в управлінні автотранспорту, знайшов фото з водійських прав, на якому зображено таку саму людину, як ваш чоловік.

— Господи, — промовила Рейчел, якій не довелося дуже старатися, щоб зіграти роль переконливо. — Ви хочете сказати мені, що мій чоловік — це не мій чоловік?

— Я хочу сказати вам, що ваш чоловік, можливо, живе кількома різними життями, мем, і хотів би поговорити про це з ним. — Він склав руки на барній стійці й усміхнувся їй. — А також про дещо інше.

За хвилину вона сказала:

— Я лише знаю, що він у Росії.

Трейвон Кесслер похитав головою.

— Він не в Росії.

— Я знаю тільки те, що він мені розповідає.

— І виглядає на те, що він багато вам бреше, мем. Він часто буває в ділових поїздках?

— Принаймні раз на місяць.

— Куди їздить?

— Головно до Канади й тихоокеанського північного сходу. Але також їздить до Індії, Бразилії, Чехії, Великої Британії.

— Класні місця. Ви коли-небудь їдете з ним?

— Ні.

— Чому? Я був би радий побачити Ріо, може, погуляти Прагою.

— У мене є захворювання.

— Захворювання?

— Ну, чи було донедавна.

Рейчел відчувала, як усі, особливо дві поліціянтки, дивляться на неї, роздумуючи, що за «захворювання» могло вразити таку балувану принцесу з Бек-Бею, як вона.

— Воно заважало мені виходити з дому, — пояснила вона. — Літати я точно не могла.

— То ви боїтеся літати? — люб’язним тоном підказав Кесслер.

— І літати теж.

— Ви агорафобка? — спитав він.

Вона зазирнула йому в очі, і вони виявилися надміру мудрими.

— Я вивчав психологію в Пенсильванському університеті. — Його тон знову став люб’язним.

— Офіційно його так і не було діагностовано, — врешті сказала Рейчел, і їй здалося, що вона почула, як зітхнула офіцер Маллен. — Але я однозначно мала симптоми, які на це натякали.

— «Мала»? У минулому часі?

— Браян працював зі мною над ним.

— Але замало, щоб узяти вас у ділову поїздку.

— Поки що так.

— Ви б хотіли опинитися під забезпечувальним арештом?

Він вимовив це так невимушено, що вона не відразу осмислила його слова.

— Навіщо?

Він повернувся на табуреті.

— Офіцере Ґарса, у вас є той, інший знімок?

Ґарса передала йому фотографію, і він поклав її на барну стійку лицьовим боком догори, щоб вони з Калебом побачили. Білявка лежала долілиць на кухонній підлозі; нижня половина її тіла була поза кадром. Із-під її грудей розтіклася кров і зібралася в калюжу над її лівим плечем. Її ліва щока й частина дверей холодильника також були заляпані кров’ю. Та найстрашнішим видовищем — Рейчел підозрювала, що прокидатиметься від нього вночі до скону, — була чорна дірка в неї на маківці. Судячи з її вигляду, жінку не застрелили — здавалося, ніби хтось надкусив її череп. А отвір, який залишився від цього укусу, миттю наповнився кров’ю, що пролилася в її волосся й почорніла.

— Якщо ваш чоловік зробив це і…

— Мій чоловік цього не робив, — голосно сказала вона.

— …Я не кажу, що він це зробив, але він остання відома нам людина, що бачила її живою. Тому просто припустімо, просто припустімо, місіс Делакруа, що він таки зробив це? — Він повернувся на табуреті й показав на знімок. — Що ж, мем, він має ключ від отих дверей.

«Він уже не може ним скористатися», — подумала вона.

Рейчел сказала:

— Отже, ви б хотіли взяти мене під варту?

— Здійснити забезпечувальний арешт, мем. Забезпечувальний.

Рейчел похитала головою.

— Офіцере Маллен, прошу взяти до уваги, що місіс Делакруа відмовилася від рекомендованого нами забезпечувального арешту.

— Ясно. — Маллен черкнула про це у блокноті.

Кесслер постукав пальцем по мармуровій барній стійці, неначе випробовуючи її, а тоді знову поглянув на Рейчел.

— Ви будете готові поїхати до дільниці й поговорити про те, коли востаннє бачили свого чоловіка?

— Востаннє я бачила Браяна сьогодні о восьмій ранку, коли він поїхав до аеропорту.

— Він не поїхав до аеропорту.

— Так кажете ви. Це не означає, що ви маєте рацію.

На це він злегка стенув плечима.

— Але я маю рацію.

Він рівною мірою випромінював спокій і скептицизм. Ця дивна суміш навіяла Рейчел думку про те, що Кесслер знав усі її відповіді ще до того, як вони злітали з її вуст, міг бачити наскрізь не лише її, а й майбутнє, знав, чим це скінчиться. Вона могла хіба що не відривати погляду від його помірно зацікавлених очей, не падаючи на коліна й не благаючи про милосердя. Якщо вона коли-небудь увійде із цією людиною до допитувального кабінету, то вийде тільки в наручниках.

— Детективе, я втомилася. Хотіла б лягти в ліжко й зачекати на дзвінок із Москви від чоловіка.

Він кивнув і погладив її по руці.

— Офіцере Маллен, прошу взяти до уваги, що місіс Делакруа відмовилася поїхати з нами до дільниці, щоб дати відповідь на подальші запитання. — Він сягнув у внутрішню кишеню півпальта й поклав на стійку між ними свою візитівку. — Мій особистий мобільний на зворотному боці.

— Дякую.

Він підвівся.

— Містере Перлоффе. — Його голос раптом став гучнішим і різкішим, хоча він так і стояв до Калеба спиною.

— Так?

— Коли ви востаннє бачили Браяна Делакруа?

— Вчора по обіді, коли він пішов із роботи.

Кесслер повернувся до нього.

— Ви разом займаєтеся лісозаготівельним бізнесом, правильно?

— Так.

— І ви нічого не знали про інше життя свого ділового партнера?

— Ні.

— Не бажаєте поїхати до дільниці й поговорити про це детально?

— Я також доволі втомлений.

Іще один швидкий погляд на