Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

до ворітець, і замість того, щоб постукати чи гукнути господарів, заціпеніла перед ними, не розуміючи, чому їй, яка не бентежилася навіть у кабінетах найвищих урядовців країни й на дипломатичних прийомах, тут так моторошно, що й рука не здіймається постукати… А може, й не треба? Може, варто розвернути автівку й, переночувавши в готелі, повернутися в Київ, щоб не почути «Він загинув» або «Вже давно а Америці»?

Стояла так, прислухаючись до розчарованого, докірливого шелестіння дерев, допоки ворітця самі не розчахнулися. З них визирнула огрядна, кругловида, коротко підстрижена жінка в ситцевому, підлинялому на грудях і животі платті. Шпигнула її карим, гарячим поглядом:

— Чого вам?

— Чи замешкує тут… Анатолій… Черняк? — затинаючись, запитала Зоряна.

— Ну, тут… А де йому ще замешкувати? — роздратовано промовила жінка.

«Мабуть, родичка. Очі гарні й брови, як у Толі, проте… Чому вона з такою ненавистю дивиться на мене?» — подумала Зоряна й промимрила невлад:

— Дуже приємно.

— А навіщо він вам? — з викликом запитала жінка.

— Ми колись… дружили.

— «Дружили», — перекривила вона її. — Було, та загуло. Тепер з ним хіба що чорти дружать. Так що їдьте звідсіля. І хутчій!

— Ви… Люда? — вірячи й не вірячи своєму здогадові, запитала Зоряна.

— Ну, Люда. А що?

— Мене зовуть Зоряною. Я приїхала не до нього, а у відрядження.

— Та знаю я тебе, — перйшла на «ти» жінка. — Бачила по телевізору, як ти видрючувалася: «видатна бізнесменка», «фатальна жінка, яку жодний чоловік не зрадив»!

— Крім Толі, — несамохіть вирвалося в Зоряни.

— Крім Тольки? — витріщилася на неї жінка й заперечно захитала головою. — Брешеш! Не було цього! Не могло бути!

— Чому?

— Тому що це ти зламала йому життя. А він мені! А тепер… валиш на нього? Їдь! Нічого тобі тут робити! Їдь, бо… — злобно просичала Люда й замахнулася на неї.

«Боїться, що я відніму в неї… отакої… чоловіка, — відсахнувшись, подумала Зоряна, і, щоб вгамувати її, сказала примирливо:

— Він написав мені: «Вибач, я покохав іншу й розписався з нею. Це моя доля! Її зовуть Людою».

І подумала з гіркою іронією: «Оце так суперниця!»

Рука жінки опала.

— Отак написав?!

— Клянуся!

— Не може буть! Він жодного разу не вимовив ні «кохаю», ні «люблю», — розгублено пробелькотіла вона й затягла тужно: — Брехня, брехня! Це я покохала його, а він… Повів у загс. Та краще скинув би з терикона, або вдарив, ніж…

«Мабуть, Толя залишив її невдовзі», — подумала Зоряна і, зауваживши молодицю й чоловіка, що простували до них, сказала:

— Може, впустите мене на подвір’я, бо онде люди… задивляються на нас.

— Ні! — розкинувши руки, вигукнула жінка. — Їдь собі! Їдь!

— Я б поїхала, та несила. Вісім годин просиділа за кермом. Може, чаєм пригостите?

— Ні, — просичала жінка, але руки опустила.

— Драстуй, Василівно! — насмішкувато проспівала молодиця. — У тебе, я бачу, клієнтка… — й звернулася до Зоряни: — Лучче з нами зговоріться! Дом новий, обустроєний. А цей… з хвундамента зносить нада. К чортовій матері!

— Про що це ви? — не зрозуміла Зоряна.

— А ви хіба не по об’явлєнію? — запитав чоловік.

— Ні! — відрізала Люда. І до Зоряни: — Заходь!

Зоряна, кинувши їй «Дякую!», зайшла на подвір’я — тісненьке, поросле споришем, у якому порпалися три курки. Поглянула на саманний будиночок з прибудованою верандочкою, вищерблені східці й запитала:

— Купили нове житло?

Люда махнула рукою:

— Куда нам!.. Продаю оце, щоб переїхати в село, до матері, бо ж не у всіх мільйони, а треба якось жить, сина учити… — і показала на дерев’яний столик, застелений витертою клейонкою: — Сідай!

Зоряна сіла на вузеньку лавочку, потрухлі ніжки якої вросли в землю, поклала на столик торбинку від Діора.

— Піду чай запарю, — осудливо зиркнувши на торбинку, сказала Люда.

— Може, спершу побалакаємо? — запропонувала Зоряна.

— Про що нам балакать? — буркнула Люда. — Сина-а! Костику!

— Що, ма? — вийшовши з будинку, запитав хлопець в картатій сорочці й приношених джинсах. І прикипів поглядом до Зоряни.

«Господи! — зчудувалася та. — Викапаний Толя. Ні, вищий і витонченіший. І також у картатій сорочці».

— Це… клієнтка, — сказала Люда. — Приготуй нам чаю!

— Добридень! — привіталася Зоряна.

— Здрасстє, — видихнув хлопець і зайшов у будинок.

— Правда, красивий? — з гордістю промовила Люда. — Через рік закінчить художнє училище. А ласкавий! А турботливий! Якби не він, я б вже давно здуріла, — й попрохала пошепки: — Не кажи йому, хто ти! Нікому не кажи, бо тут люди… Лише себе люблять, і то на Великдень. А я не тутешня. Вінницька. Направили мене сюди. Після закінчення педучилища, вихователькою в дитсадок. Онде! — показала. — В отій хаті, що під шифером, я до заміжжя куток знімала. Сподівалася, що знайду на чужині щастя, а бач, що вийшло?

— А Толя… закінчив художній інститут? — обережно поцікавилася Зоряна.

— Де там! — махнула рукою Люда. — Навіть поступати не пробував. Але час від часу щось там малював. А років з десять тому, у свій день народження, попалив усе, до останнього аркуша, на городі, під грушею.

— Чому?

— Бо напився. Костик плакав, просив: «Не пали!» — а батечко у нього вуглинами кидав, щоб нічого не вихопив…

Змахнула вказівним пальцем сльозинку з ока й підперла щоку твердим, засмаглим кулаком.

— А де ж він тепер? — спроквола поцікавилася Зоряна.

— Та тут він, тут, — знехотя шелеснула Люда.

— В будинку? — стрепенулася Зоряна.

— Чорта з два! Ще вранці подався… у свій «рай»!

— Це куди?

— Не треба тобі бачити його, — трохи помовчавши, сказала жінка. — Напийся чаю