Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

— Та не з’їм я його! І з собою не прихоплю! — розсердилася Зоряна. — Перемовлюся й поїду!

— «Перемовишся»? — їдко процідила Люда. — А нам як жити після твоїх «перемовин»? Як йому?…

— Людо! Я просто хочу знати, чому?… Написав, що кохає, що приїде… Потім місяць мовчав… А потім прислав записочку…

— Коли саме?

— В липні.

Люда скрушно похитала головою:

— Отже, після аварії.

— В шахті?

— Еге! — підтвердила Люда. — Після аварії і за кілька тижнів до нашої розписки.

— Ви… не помилилися? Він написав мені, що женився, ще до одруження?

Люда притакливо схитнула головою і сказала:

— Дай йому спокій! Я сама тобі все поясню, бо аж тепер зрозуміла… Я закохалася в нього рік перед тим, але без надії. Тут всі знали, що в нього є дівчина з Києва, яка щотижня строчить йому листи. Поштарка розплескала. А потім стався вибух і мені сказали, що Толю хоч і обпалило, але він живий, у лікарні. Я бігла у лікарню, як за царством небесним. Думала, не захоче його тепер київська красуня… Він хоч і не дуже постраждав (ліва рука в гіпсі, щока обпалена), проте… називав себе «уродом» і навіть поривався вдавитися. Я приходила до нього щодня, бо дід з бабою вже були немічні й не могли доглядати його. І він повсякчас повторював: «Зірка отвєрньотся, Зірка бросіт…» Я здогадалася, що він згадує свою дівчину, і якось брязнула йому: «А я тебе ніколи не покину!» Коли він виписався, я прийшла сюди — провідати його. Думала, що тепер зродиться між нами любов. А він… узяв мене… без теплого слова, без поцілунку, як повію, під тією грушею, де спалив малюнки. А через три дні покликав у загс. Я вирішила, що це ти порвала з ним. А виявляється, це він… порвав усе, чим жив досі, щоб не признатися, що… опік трохи спотворив йому лице. Він був надто вразливим і, як мені здається, йому дуже боліло, що ти — столична студентка з заможнішої родини, а він — шахтар з обпеченим лицем… А Люда кохає його і таким, Люді він у будь-якому вигляді — подарунок…

І примовкла. Зоряна також довго мовчала, бо що тут скажеш. Хіба що: «Дарма він не признався мені. Я не покинула б його. Навпаки, окрім усього, закохалася б ще й у рубці… Така я була… чудна!»

Першою подала голос Зоряна:

— Я хочу поглянути на нього. Зоддалека. Бодай одним оком. Де він?

— Не треба тобі на нього дивитися. Нема на що! — глибоко зітхнувши, промовила Люда.

— І все ж таки…

— Яка ж ти… вперта! — скипіла жінка. — Кажу, не треба, значить, не треба! Він зранку там… на сусідній вулиці. Біля пивного ларька! Хочеш помилуватися нашим горем — біжи й милуйся!

З будинку вийшов Костя з пластмасовим, ще совковим підносом, на якому парували дві чашки чаю, стояла надщерблена цукерничка, лежали дві ложечки й декілька паперових серветок.

— А собі приготував? — запитала Люда.

— Я не хочу, — кинув він і обережно простелив перед Зоряною серветку, поклав на неї ложечку, а потім поставив чашку з напоєм.

— Посидь з нами, — попрохала Зоряна.

— Ніколи йому розсиджуватися! — насупившись, заперечила мати. — Забор треба підправити, бо от-от впаде!

— Впаде — піднімете, а я поїду — й шукай мене, — пильно дивлячись на хлопця, сказала Зоряна.

Той сів біля матері. Спокійний, впевнений, як Толя колись… На позір. А насправді — надміру вразливий і тому беззахисний…

— Права маєш? — запитала вона його.

— Так!

— Англійською розмовляєш? Бодай трохи?

— Розмовляю. Майже так само, як українською та російською.

— Де хочеш працювати?

— Хочу вчитися у художньому інституті.

— Покажи мені свої малюнки.

Він мовчки підвівся і пішов. Люда, збагнувши, що київська багачка може бути корисною її синові, заусміхалася й звернулася до неї на «ви»:

— Покладіть собі сахарку! Вам він не завадить! — і почала хвалитися цьогорічним врожаєм жерделів…

Костя виніс з будинку велику шкіряну течку, вочевидь, батькову, й, поклавши її на стіл, сказав:

— Ма, приготуй мені, будь ласка, каву.

Люда підхопилася:

— Заварну чи розчинну?

— Заварну, — відказав він. Мати побігла готувати каву, а він вийняв з течки кільканадцять малюнків олівцем, декілька невеликих акварелей і одну картину, написану олійними фарбами… й оправлену в сріблясту рамку.

Вечір… На небі зайнялася перша зоря, і дівчина в голубуватому напівпрозорому платтячку простягла до неї руки.

«Це ж Толина робота!» — попервах подумала Зоряна, але придивившись, збагнула, що ні. Сюжет був той самий, але барви інші — живіші, прозоріші… Й акварелі, на яких була зображена зеленоока дівчинка з пишною косою, також були… чарівнішими, талановитішими… Їй хотілося дивитися на них довго-довго, як у дзеркало, що повертає не так молодість, як свіжість вражень від життя, яскравість переживань.

Хлопець мовчки стояв у неї за спиною. І вона також мовчала, бо що тут скажеш? Він приніс їй те, що малював потай від матері, — батькову королівну, його перше й, можливо, єдине кохання, котре занапастило його замість того, щоб вивести на стежину якщо не слави, то принаймні визнання… Тому що тату забракло впевненості й віри у себе…

— Ну, що скажете? — запитала, вийшовши з кавою, Люда.

Зоряна накрила акварелі малюнками олівцем: будинок, оповитий диким виноградом, портрет Толиної матері, сліпого вітчима намальовані майстерною, вже твердою рукою.

— Гарні роботи! — відповіла Зоряна й звернулася до хлопця: — Я можу запропонувати тобі роботу в моїй фірмі.

— У Донецьку? — поцікавилася Люда.

— Ні, в Києві.

— У Києві?… — розчаровано протягла жінка. — Де ж він житиме? Там квартири, кажуть, ще дорожчі, ніж у