Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Ще чого, я краще знаю! – скрикнув Бледерз. – А пам’ятаєте ту пригоду з Носачем? Ой-ой-ой! Ну та й чудасія! У книжці такого не знайдеш – скільки не шукай!

– А яка ж це пригода? – спитала Роза, аби тільки підтримати добрий настрій панів шпигів.

– Е, та це був такий грабунок, такий грабунок, панночко, що куди! Довелося там чимало пометикувати, поки додумались, у чому річ, – відповів Бледерз. – Отже, Носач Чіквід…

– Носач, це значить носатий чоловік, панночко, – пояснив Деф.

– Ет! Хоч сядь та й плач! Ніяк ви не можете змовчати, друже! – скрикнув Бледерз. – Хіба панна самі не знають, що Носач – значить носатий! Отже, цей самий Носач Чіквід, панночко, мав трактир поблизу Брітлбріджу, і в цьому трактирі в підвалі він уряджував різні видовища: бій півнів, цькування борсуків і ще всяку всячину – було на що подивитися; всі найшляхетніші лорди з’їздилися туди з усіх усюд; я там бував не раз; отже, кажу, все йшло як по маслу, поки він у шкоду не вскочив. Одного разу до нього під ліжко заліз злодій і викрав у нього серед глупої ночі, коли він спав (а його спочивальня в першому поверсі), торбину, де було сховано аж двадцять сім гіней! Носач прокинувся від якогось шарудіння і встиг помітити, як якийсь високий чоловік з чорним пляйстром над лівим оком, вискочив з вікна – тільки його й бачили. Але наш трактирник теж хваткий хлопець: скочив з ліжка, почав стріляти грабіжникові наздогін, зчинив несвітський галас, побудив сусідів, і коли кинулися оглядати садибу, то виявилося, що він таки влучив у злодія, бо на землі позначилися плями крові… Вони тяглися досить далеко, аж до однієї садиби, а там раптово припинялись. Шукали-шукали, та дарма, грабіжник накивав п’ятами разом із здобиччю, і незабаром Носачеве прізвище з’явилося в газеті серед списку банкрутів. Звісно, всі пожаліли бідолаху, почали збирати на його користь пожертви, підписки й усяку всячину, а він сам не свій – кілька днів снував, мов той причинний, вулицями, рвав на собі волосся і тяжко нарікав на свою долю – люди боялися, щоб він, чого доброго, віку собі не вкоротив! Коли це одного дня прибігає він до поліції, кидається просто до кабінету старшого; по довгій розмові старший дзвонить, кличе Джема Спаєрза (а він у нас найзугарніший хлопець) і наказує йому допомогти Носачеві спіймати грабіжника. «Він учора проходив повз мій трактир, Спаєрзе, сам на свої власні очі бачив», – каже Носач. «То чому ж ви не схопили його за комір?» – питає Спаєрз. «Мене мов обухом по голові бахнуло – стою, стерявся, а він і зник, – каже бідолаха, – та ми його безпремінно злапаємо, бо сьогодні він об одинадцятій вечора знову проходив повз мене». Ну, звичайно, Спаєрз, не довго думаючи, засунув до кишені чисту пару шмаття, гребінця, якщо, бува, затримається на роботі, й вирушив. Він засів у трактирі в Носача край вікна за червоною фіранкою і навіть капелюха не скинув, щоб так і вискочити на вулицю, скоро покажеться злодій. Просидів він так аж до пізнього вечора, палить собі люльку на здоров’я, коли це Чіквід як не зареве: «Лови! Держи! Злодій! Душогуб! Пробі!» Спаєрз вискакує на вулицю і бачить: біжить вулицею Чіквід і на відчай душі репетує. Біжить один, біжить і другий, перехожі лякаються, метушаться, кричать: «Злодій! Злодій!», а Чіквід реве, як дикий звір, і поперед усіх завертає за ріг і на хвилинку зникає із Спаєрзових очей, а Спаєрз за ним; бачить гурток людей, кидається до них: «Де злодій?» – «Щоб його хвороба взяла – знову втік!» – репетує Чіквід. Дивна річ, а проте злодій справді мов у воду впав – ніде нема. Що тут утнеш? Повернулися до хати. Другого ранку Спаєрз знову сідає край вікна й виглядає високого чоловіка з чорним пляйстром на лобі – так, що аж очі на лоб лізуть; зрештою, звісно, не витерпів бідолаха й заплющив їх на хвилинку, і тільки-но він їх заплющив, як чує, Чіквід знову кричить: «Ось він! Лови! Держи!» Спаєрз на ноги і як побіжить, а Чіквід уже випередив його на півкварталу; пробігли вдвоє більше, аніж напередодні, а злодія знов мов корова язиком злизала, хоч сядь та й плач! Так воно повторювалось ще кілька разів, і кінець кінцем половина сусідів вирішила, що Носача обікрав сам нечистий і тепер кепкує з нього, а друга, що бідолаха Чіквід з глузду з’їхав.

– Ну а що вирішив Спаєрз? – поцікавився містер Лосберн, що повернувся до кімнати на початку оповідання.

– Якийсь час Джем тільки прислухався до всього – й ні пари з уст, – провадив шпиг, – це свідчить про те, що він неабиякий знавець свого діла. Але одного разу заходить він до трактиру, виймає табакерку й говорить: «Чіквіде, я дізнався, хто злодій». – «Справді? Спаєрзе, голубе, ріднесенький мій, скажіть мені, хто він, хто він, дайте помститись, дайте мені спокійно вмерти – покажіть мені, де той шибеник!» – мало не плаче з радощів Чіквід. «Годі дурня клеїти, – відповідає Спаєрз і частує його тютюном, – злодій – ви самі». І що б ви думали? Так-таки воно справді й виявилося. А скільки він грошей на цьому заробив! І ніхто був би до цього так ніколи й не додумався, якби він сам не перемудрив, – закінчив Бледерз, поставив на місце порожню чарку й клацнув кайданами.

– Дійсно, цікавий випадок. Ну а тепер, якщо ваша ласка, прошу нагору, – запросив лікар.

– Якщо ваша ласка, сер, – одказав Бледерз, і обидва шпиги вийшли слідом за містером Лосберном, а поперед усіх маршалок із свічкою в руці.

Олівер дрімав, але йому значно погіршало, його знов почала трусити гарячка. Лікар допоміг йому підвестись трохи, але він дивився на незнайомих порожнім, нетямущим поглядом і, здавалося, дійсно, не розумів, де він і що з ним таке.

– Ось. Це той хлопчик, – почав містер Лосберн дуже тихо, але з великим притиском. – В нього стріляли за те, що він, звісна річ, – дитина, що вона тямить! – переступив ненароком через межу заказних володінь містера… як його, ет, забув… ну, та все одно, як його звати… одно слово, хлопчик злякався і прибіг сюди вранці шукати допомоги; ну, а оцей поштивий джентльмен, що стоїть он із свічкою в руці, не довго думаючи, цап-царап його за комір і так потрактував бідолаху, що мало не заподіяв йому смерті; це я вам можу засвідчити як лікар.

Почувши цю люб’язну