Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

до комірки в кінці коридору; вони оглянули вікно, обійшли знадвору будинок, пройшли через моріжок і пильно обдивились його, освітили свічкою віконниці, а потім ліхтарем відбитки ніг на землі і нарешті пошпорталися вилами в кущах. Усі присутні стежили за кожним їхнім рухом омліваючи. Закінчивши свій огляд, шпиги повернулися назад до будинку й покликали перед свої очі Джайлза й Брітлза, і ті в моторошних, мелодраматичних барвах змалювали їм свою участь у вчорашній події щонайменше з півдесятка разів кожен зокрема (за першим разом їхні свідчення розходилися щодо одного пункту, а наприкінці, принаймні, на десятьох). Досягнувши таких блискучих наслідків, Бледерз і Деф вийшли до сусідньої кімнати на таємну, урочисту нараду, проти якої консиліум найславетніших лікарів у справі найзаплутаніших випадків медичної практики – дитяча іграшка й годі.

Тим часом містер Лосберн бігав по сусідній кімнаті в дуже поганому гуморі, а місіс Мейлі й Роза боязко стежили за ним переляканими очима.

– Слово честі, – мовив він, нарешті зупиняючись, – слово честі, я не знаю, що чинити!

– А може, коли ми щиро розкажемо цим людям усю правдиву історію цього бідного хлопчика, вони зрозуміють і це виправдає його перед ними? – мовила Роза.

– Ой, не думаю я цього, моя люба панно, – відповів лікар і з великим сумнівом похитав головою, – не виправдає це його ані перед ними, ані перед вищими суддями. Що він, зрештою, таке – скаже суд: зайда, втікач? І все його оповідання, коли глянути з тверезожиттєвого боку, – досить-таки неймовірне.

– Але ж ви йому вірите? – спитала Роза.

– Так, хоч це і дуже дивно, але я йому вірю, – відповів лікар, – проте досвідченому поліцейському агентові такими казочками зубів не замовиш.

– Чому? – спитала Роза.

– Тому, мій любий правозаступнику, тому, що, на їхній погляд, у всій цій історії є дуже багато суперечливих темних точок, – одказав лікар. – Хлопець може підтвердити доказами лише те, що свідкує проти нього, а на захист свій не подає жодних аргументів; а ті кляті судові крутії вимагають завжди виразних відповідей, точних «чому» й «тому». Хлопчик, за його власним зізнанням, жив якийсь час серед злочинців, судивсь уже одного разу за крадіжку носової хустки в того джентльмена, потім його силоміць затягли до якогось злодійського кубла, але де воно міститься, він не знає і навіть на слід його навести не може. Далі: до Чертсі його знову силоміць тягнуть грабіжники, яким чомусь заманулося будь-що-будь вжити для своєї мети його й нікого іншого; гаразд; його просовують у вікно, і саме на ту хвилю, коли він збирається вчинити ґвалт, що було б безперечним доказом його безвинності, на тобі – мов на глум – куля підсліпуватого ключника влучає в нього, і він падає поранений, не встигнувши виконати свого наміру. Невже ж ви всього цього не розумієте?

– Звичайно, розумію, – відповіла дівчина, всміхаючись запальному лікареві, – але все ж я не бачу в усьому цьому нічого такого, що б заплямовувало цього бідного хлопчика.

Лікар засунув руки в кишені і почав знову ходити сюди й туди по кімнаті ще швидше, аніж перед тим.

– Що більше я думаю, то більш переконуюсь, що шпиги ні в якому разі не повинні знати правди – це тільки викличе безліч нових ускладнень і неприємностей. Я певен, що вони нічому не повірять, але навіть якщо, кінець кінцем, провини його вони не доведуть, все одно всю його історію вони винесуть на люди, почнуть докопуватися до всіх сумнівних, підозрілих точок його оповідання, і зрештою ваш великодушний план видерти його з пазурів життя нічим не скінчиться.

– Боже, Боже, що ж тоді робити! – скрикнула Роза. – О, нащо послали по цих людей!

– Так, навіщо? – підтримала її місіс Мейлі. – Як на мене, то я їх ні за що в світі не покликала б.

– Я тільки ось що можу сказати, – мовив лікар, сідаючи в крісло, з мужнім спокоєм відчаю. – Ми мусимо сміливо дивитися перед себе й сміливо викручуватись. Ми робимо це з доброю метою – це нас виправдовує. У хлопчика знову підскочила температура, – примушувати його до розмови, звичайно, не можна – це поки що єдина наша втіха. Ми мусимо вхопитися хоч за неї, і коли найгірше в даному разі для нас є найкраще, – то ми цьому не винні. – Заходьте!

До кімнати ввійшов Бледерз, а за ним бочком Деф.

– Отже, панове, тут обійшлося без підмови, – мовив перший і хутко зачинив за собою двері.

– Якої ще в біса підмови? – нетерпляче скрикнув лікар.

– Це значить, моє панство, що слуги не доклали до цього своїх рук, – пояснив шпиг дамам, зглянувшись на їхнє неуцтво й не звертаючи жодної уваги на питання нетямущого лікаря.

– Але ж їх ніхто й не підозрював, – зауважила місіс Мейлі.

– Дуже можливо, моя пані, але вони все ж могли так чи інакше до цього спричинитись, – відповів Бледерз.

– Саме тому якраз, – додав Деф.

– Ми обоє погодилися, що тут, безперечно, орудувала рука горожанина, бо робота дуже чиста, – провадив Бледерз.

– Перший сорт, – підтакнув Деф.

– Їх було двоє, а третій хлопчик, про це свідчить віконце – воно дуже маленьке, – докладав Бледерз. – Поки що ми не можемо нічого більше сказати і бажали б негайно побачити цього хлопчиська, що лежить там у вас нагорі.

– А може, добродії хотіли б випити спочатку якусь чарку, місіс Мейлі? – мовив містер Лосберн і враз повеселішав, наче якась нова думка промайнула в його голові.

– Звичайно, прошу, прошу! – жваво скрикнула Роза. – Цю ж мить усе що завгодно.

– Красненько дякую, панно, – відповів містер Бледерз, обтираючи свої масні губи, – наша робота суха, не гріх і закропити. Тільки не завдавайте собі клопоту, панно.

– Ну а все таки? – спитав лікар, ідучи слідом за Розою до буфета.

– Ну то вже з вашої ласки чарочку горілки, добродію, – попрохав Бледерз, – звісно, перемерзли дорогою – з Лондона сюди неблизький світ, а я вже давно помічав, що спирт найкраще зігріває почуття.

Це цікаве пояснення стосувалося місіс Мейлі; вона вислухала його з дуже примітною усмішкою, а тим часом лікар непомітно зник з кімнати.

– Е, та я бачив на своєму віку чимало всякої всячини, – похвалився Бледерз (ухопивши келишок двома пальцями лівої руки за денце і тримаючи його перед своїми грудьми).

– Та хоча б ота Едмонська штучка, – зауважив Деф.

– Еге, – одказав Бледерз, – а вона таки точнісінько на оцю тутешню скидалася, а утнув її сам Носач Чіквід! Щоб ви знали!

– Ет, та ви з вашим Носачем як з писаною торбою завжди носитесь, – заперечив Деф, – а я кажу, що це