Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

Твір класика англійської літератури розповідає про злигодні та поневіряння маленького сироти Олівера Твіста, який виріс у притулку для бідних (так званому «робітному домі»). Утікши звідти, Олівер потрапляє в лондонські нетрі, де його, як і інших безпритульних, навчають злодійського ремесла.
Щаслива розв'язка — Олівера рятує «ідеальний джентльмен», містер Браунлоу, — розкриває оптимістичну впевненість письменника в торжестві людяності над злом і несправедливістю.

C. Dickens, The Adventures of Oliver Twist, 1838

З англійської переклали М. Пінчевський, Г. Пінчевська-Чекаль, О. Терех

Передмова та примітки Б. Буніча-Ремізова

РОМАН ЧАРЛЗА ДІККЕНСА «ПРИГОДИ ОЛІВЕРА ТВІСТА»

В одному з номерів лондонського журналу «Манелі мегезін» за 1834 рік було опубліковано гумористичний нарис про Лондон та його жителів під заголовком «Пансіон»; унизу стояло досі не відоме читачам прізвище Боз. Цим псевдонімом підписав свій перший твір видатний англійський письменник XIX століття Чарлз Діккенс (1812–1870).

Виходець із зубожілої родини дрібного чиновника, майбутній письменник змалку змушений був заробляти собі на хліб і в свої двадцять два роки вже встиг набути значного життєвого досвіду. А ставши професійним журналістом-репортером, він пізнав життя всіх верств населення англійської столиці, всіх її прошарків — від в'язниць та фабрик з виснажливою дитячою працею до суду й парламенту.

Саме в ті роки англійська буржуазія здобула свою остаточну перемогу над дворянством: внаслідок так званого білля (закону) про парламентську реформу політична влада в країні перейшла до рук промислової буржуазії. І свою владу вона стверджувала насамперед за рахунок трудящих мас. Першим законом, який ухвалила буржуазна більшість у парламенті, став «закон про бідних», прийнятий 1834 року. За цим законом змінився характер парафіяльної філантропічної допомоги злидарям: замість жалюгідних коштів, які досі на неї асигнувалися, були відкриті так звані «робітні доми», тобто притулки, де силоміць розлучали родини, де бідняків майже не годували, примушуючи виконувати нікому не потрібну роботу, і взагалі знущалися з них так, що в народі одразу назвали ці притулки в'язницями. Таке вирішення проблеми бідняків в інтересах фабрикантів (робітники погоджувалися на будь-яке зниження заробітної плати, аби лише не в притулок!) не могло не схвилювати демократично настроєні кола країни. Пізніше Енгельс писав, що «питання про те, якою повинна бути доля цих мільйонів знедолених… це питання з часу білля про реформу стало питанням загальнонаціональним»[1].

Працюючи й далі над нарисами, Діккенс звернувся до змалювання трагедії бідняків — теми, яка була відсутня в лондонських нарисах його попередників (Ч. Лем, П. Еган, Л. Хант). Особливо яскраво цю трагедію розкрито в нарисах «Смерть п'яниці» і «Помічник судового пристава» (1835), де вперше в творчості Діккенса з’являється тема робітних домів та безсердечної парафіяльної філантропії. Щоправда, в раннього Діккенса таких нарисів небагато: письменник ще сподівається, що панівні класи здатні подолати свою злочинну байдужість до злидарів, забезпечити їх більш-менш пристойним житлом та шматком хліба (нарис «Шинки»). Ця наївна надія на те, що коріння зла — в окремих людях, а не в самій капіталістичній системі, значно обмежує соціально-викривальні тенденції «Нарисів Боза» — під таким заголовком вони вийшли окремою книжкою на початку 1837 року.

В жовтні того ж року Діккенс завершив роботу над першим своїм романом «Посмертні записки Піквікського клубу», який приніс йому славу неперевершеного гумориста. Саме тут уперше з'явилися комічні в своїй наївній гуманності — і тому аж ніяк не типові для буржуазії — джентльмени, в колі яких письменник намагається знайти своєрідний утопічний острівець щирих людських взаємин, досить надійно, як йому тоді здавалося, ізольований від бруду реальної капіталістичної Англії. Та зовсім ізолюватись від реальності ні письменник, ні його герої не можуть. Тому в романі виникають вставні новели про бідняків, які нагадують найтрагічніші нариси Боза. Особливо яскрава вставна новела з XXI розділу, де змалювання нужди й злочинності прямо пов'язане з викриттям буржуазного егоїзму. Воно становить основний зміст другого роману Діккенса «Пригоди Олівера Твіста», над яким він почав працювати 1836 р. Це був рік напруженої політичної боротьби навколо «закону про бідних», який саме вступив у силу, переконливо продемонструвавши, що англійська буржуазія «розглядає бідняків як злочинців, робітні доми — як виправні тюрми, мешканців їх — як людей, що стоять поза законом»[2].

Перші розділи роману присвячені саме трагедії мешканців робітних домів та сатиричному змалюванню чиновників, яким підлягають ці заклади. Сучасники сприйняли «Олівера Твіста» насамперед як викриття «закону про бідних» та його безпосередніх наслідків: публікація роману настільки сколихнула громадську думку країни, що уряд був змушений утворити спеціальну комісію для перевірки наведених автором фактів. Але хоч тема робітного дому постає і в дальших розділах твору, Діккенс зображує не тільки цей бік тогочасної англійської дійсності. Назрівали нові суспільні явища, які не могли не вплинути на його творчість. Адже 1837–1838 pp., коли створювався роман, позначені народженням і початком розвитку чартизму — «першого широкого, справді масового, політично оформленого пролетарськи-революційного руху»[3]. Термін цей походить від англійського слова «чартер» — хартія: так тогочасні керівники англійського пролетаріату назвали свою політичну програму. Вона вимагала загального виборчого права — і під гаслом цієї, як відзначатимуть засновники марксизму, справді революційної на той час вимоги вже 1838 року почалися масові демонстрації та мітинги, на яких чартистські агітатори закликали робітництво боротися за свої права, а не терпіти й страждати, як це робила більшість в'язнів у робітних домах.

Революційної боротьби пролетаріату Діккенс ні тоді, ні пізніше не прийняв. Але разом з тим навряд чи випадково, що саме в «Олівері Твісті» (вперше в творчості письменника) натрапляємо на згадку про фабричних робітників. Тільки під впливом чартистського руху автор «Піквікського клубу» починає досить послідовно переходити від комічно-утопічних мотивів свого першого роману до соціальної сатири, спрямованої проти суспільних пороків буржуазної Англії. В «Олівері Твісті» Діккенс, услід за чартистами, привернув увагу громадськості до нестерпно важкого становища широких трудящих мас і насамперед до нелюдських умов, у яких жило найбідніше населення Англії.

Але в центрі уваги письменника передусім трагедія дітей, що животіють у робітному домі, керівництво якого вважає їх — особливо хворих — порушниками закону про бідних, нікчемними ледарями чи невдячними тварюками. В II розділі роману постає колективний образ таких «малих порушників», які «вовтузилися цілий день на підлозі, не потерпаючи від надміру харчів та одежі». З гірким гумором, за яким відчувається глибоке обурення, автор розповідає про страшні методи їхнього «виховання». Серед Оліверових товаришів по нещастю вирізняється доведений голодом мало не до божевілля хлопець, який змушує наляканих дітей просити добавки каші. Контрастом цій спробі протесту є змальований з особливою сумного ніжністю «живий мрець» Дік. Попри всі сентиментально-мелодраматичні мотиви цього образу, в ньому розкривається типова для тих часів доля маленької жертви робітного дому. Глибину