Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

з школи, він не хотів навіть спочити, таке велике було в нього бажання швидше взятися до діла й служби. Проте, незважаючи на похвальні атестати, на превелику силу вступив він до казенної палати. І в далеких закутках потрібна протекція! Посада дісталася йому нікчемна, утримання тридцять чи сорок карбованців на рік. Але вирішив він гаряче узятися до служби, все перемогти й подолати. І дійсно, самозречення, терпіння і обмеження потреб показав він нечуване. З раннього ранку до пізнього вечора, не стомлюючись ні душевними, ні тілесними силами, писав він, увесь загрузнувши в канцелярські папери, не ходив додому, спав у канцелярських кімнатах на столах, обідав часом зі сторожами, і з усім тим зумів зберегти охайність, пристойно одягтися, надати обличчю приємного виразу і навіть мав щось благородне в руках. Треба сказати, що палатські чиновники особливо відзначалися непоказністю і немиловидністю. Де в кого були обличчя, ніби погано випечений хліб: щоку рознесло в один бік, підборіддя скосило в другий, верхню губу здуло пухирем, яка на додачу до того ще й тріснула: одно слово, зовсім негарно. Говорили вони всі якось суворо, таким голосом, мовби збиралися когось прибити; приносили часті жертви Вакхові[207], показавши таким чином, що в слов’янській природі є ще багато залишків поганства; приходили навіть часом у присутствіє, як то кажуть, набравшись, тому в присутствії було недобре, повітря було зовсім не ароматичне. Серед таких чиновників не міг не бути помічений і відзначений Чичиков, являючи у всьому цілковиту протилежність і показністю обличчя, і привітністю голосу, і цілковитим невживанням ніяких міцних напоїв. Але з усім тим важка була його дорога: він потрапив під начальство вже старому повитчикові[208], який був образ кам’яної якоїсь бездушності й непохитності; незмінно той самий, неприступний, ніколи в житті не явив він на обличчі своєму посмішки, не привітав ні разу нікого навіть запитом про здоров’я. Ніхто не бачив, щоб він хоч раз був не тим, чим завжди, хоч на вулиці, хоч у себе вдома; хоч би раз узяв він у чомусь участь, хоч би напився п’яним і в п’янстві засміявся б; хоч би навіть віддався дикій гульні, якій віддається розбійник під п’яну хвилину, але навіть тіні не було в ньому нічого такого. Нічого не було в ньому зовсім ні лиходійного, ні доброго, і щось страшне з’являлося в цій відсутності всього. Черство мармурове обличчя його, без будь-якої різкої неправильності, не натякало ні на яку схожість: у суворій розміреності між собою були риси його. Тільки рясні рябини та вибоїни, що подзюбали їх, прилучали його до числа тих облич, що на них, за народним висловом, чорт приходив ночами молотити горох. Здавалося, не було сил людських підстелитися до такої людини й привернути її прихильність, але Чичиков спробував. Спочатку він узявся догоджати у всяких непомітних дрібницях: розглянув уважно загострення пер, якими писав він, і приготувавши кілька за зразком їх, клав йому щоразу їх під руку; здмухував і змітав зі стола його пісок і тютюн; завів нову ганчірку для його чорнильниці, відшукав десь його шапку, препогану шапку, яка будь-коли існувала на світі, і щоразу клав її коло нього за хвилину до кінця присутствія; чистив йому спину, коли той забруднював її крейдою коло стіни, але все це залишалося зовсім без ніякої уваги, так ніби нічого цього не було й роблено. Нарешті він пронюхав його домашнє родинне життя, дізнався, що в нього була дозріла дочка, з обличчям теж схожим на те, ніби на ньому відбувалося ночами молотіння гороху. З цього боку й надумав він повести приступ. Довідався, до якої церкви приходила вона в неділю, ставав щоразу супроти неї чисто одягнутий, накрохмаливши дуже манишку, — і справа здобулася на успіх: схитнувся старий повитчик і закликав його на чай! І в канцелярії не зоглянулися, як улаштувалася так справа, що Чичиков переїхав до нього в дім, зробився потрібною і необхідною людиною, закуповував і борошно, і цукор, з дочкою поводився, як з нареченою, повитчика звав папенькою і цілував його в руку; усі поклали в палаті, що наприкінці лютого перед Великим постом буде весілля. Суворий повитчик почав навіть клопотатись за нього в начальства і через якийсь час Чичиков сам сів повитчиком на одну вакантну посаду. В цьому, здавалось, і полягала головна мета зв’язків його зі старим повитчиком, бо відразу скриню свою він відіслав секретно додому і другого дня опинився вже на іншій квартирі. Повитчика перестав звати папенькою і не цілував більше його в руку, а про весілля так справа й зам’ялась, нібито зовсім нічого не відбувалося. А проте, зустрічаючись з ним, Чичиков щоразу ласкаво тиснув йому РУКУ й запрошував його на чай, так що старий повитчик, незважаючи на вічну нерухомість і черству байдужість, щоразу стріпував головою і промовляв собі під ніс: «Піддурив, піддурив, чортів син!»

Це був найважчий поріг, через який переступив він. З того часу пішло легше й успішніше. Він став людиною помітною. Все виявилося в ньому, що треба для цього світу: і приємність у зворотах та вчинках, і промітність у ділових справах. З такими засобами здобув він за недовгий час те, що звуть хлібна посада, і скористувався нею напрочуд. Треба знати, що в той самий час почались найпильніші пересліди всяких хабарів; переслідів він не злякався і повернув їх зразу собі на користь, показавши таким чином прямо російську винахідливість, яка з’являється тільки під час утисків. Справа влаштована була ось як: як тільки приходив проситель і засував руку в кишеню за тим, щоб витягти звідти відомі рекомендаційні листи за підписом князя Хованського[209], як висловлюються в нас на Русі: «Ні, ні, — казав він з посмішкою, стримуючи його руку, — ви думаєте, що я… ні, ні! Це наш обов’язок, наша повинність, без усякої віддяки ми мусимо зробити! З цього боку вже будьте спокійні: завтра ж усе буде зроблено. Дозвольте дізнатись вашу квартиру: вам і турбуватись не треба самим, все буде принесено вам додому». Зачарований проситель вертався додому мало не в захваті, думаючи: «Ось нарешті людина, яких нам треба якнайбільше, це просто дорогоцінний алмаз!» Але чекає проситель день, другий, не приносять справу додому, третього дня так само. Він у канцелярію, справа й не починалася; він до дорогоцінного алмаза. «Ах, вибачте! — казав Чичиков дуже ґречно, схопивши його за обидві руки, — у нас було стільки справ; але завтра усе буде зроблено, завтра неодмінно! Далебі, мені навіть совісно!»