Барнс С. А. - Мертва тиша, Барнс С. А.

У всякому разі, це я пам’ятаю. Я нахиляюся, щоб краще роздивитися, і стає зрозуміло, що рушник застряг у щілині під дверима — ніби хтось намагався захиститися від диму.

Серце б’ється, я кладу руку на дверну ручку і пробую — ручка вільно рухається. Не замкнено, але коли я намагаюся штовхнути двері, вони зустрічають опір.

Щось м’яке і важке з іншого боку.

Як тіло, підказує якась жахлива частина мого розуму.

Мене охоплює паніка, я штовхаю двері, але вони не рухаються ні на дюйм. “Прокляття!” Мій голос пронизливий, ламається на краях, і я б’ю по дверях в марному розчаруванні.

Діас приєднується до мене без жодного слова, притуливши плече до полірованого дерева. Я імітую її позицію, і ми разом штовхаємо двері, доки вони нарешті не піддаються, відкривши приблизно шість дюймів або близько того.

Щось важке падає з іншого боку дверей — я відчуваю гупання крізь чоботи на підлозі, якщо не сам звук.

Я обережно вдивляюся в прогалину, яку ми створили.

Спочатку я не можу зрозуміти, що я бачу. Кімнату неможливо впізнати серед елегантно оформлених люксів, які я пам’ятаю. Меблі зникли, у морі білого не залишилося нічого такого, що можна ідентифікувати.

А потім розумію: матраци. Я дивлюся на десятки матраців уздовж стін, на підлозі, складених щонайменше по два.

Насправді, просунувши голову глибше в щілину, я бачу, що те, що ми збили, відкривши двері — теж матраци. Їхні короткі кінці все ще притиснуті до задньої стінки дверей, не даючи мені відчинити їх далі.

Тут так темно, єдине світло йде від мого шолома і … і ще є слабке світло з дальнього правого кута? Важко сказати, коли втручається моє власне світло.

Витягаючи шию, я намагаюся краще розглянути те, що може бути блідо-блакитним освітленням. Як один із наших аварійних ліхтарів з ЛІНИ, на межі смерті.

Адреналін пливе моїми жилами, плавно і яскраво, як рідкий вогонь.

“Що ти бачиш?” — запитує Діас.

«Допоможіть мені», — вимагаю я.

«Я не думаю, що це гарна ідея», — каже Рід позаду мене. Мабуть, він стежив за нами. Він намагається бути суворим, наче він головний, але слова звучать задихано й трохи налякано.

Я ігнорую його. Коли ми з Діас штовхаємо далі, двері відчиняються настільки, що я можу прослизнути крізь них, щільніше стиснувшись в моєму комбінезоні та просунувши шолом.

Увійшовши в кімнату, стає зрозуміло, що моя початкова оцінка була не зовсім точною. Кімната забита матрацами не лише з цього рівня, а ймовірно з усього корабля. Я не можу уявити, скільки зусиль довелося витратити, щоб перемістити стільки речей і скласти в одній кімнаті. Рушники, простирадла, ковдри та одяг лежать купами на підлозі на матрацах.

Тут як … як гніздо. Ця думка змушує мене тремтіти.

У дальньому кутку один із наших портативних робочих ліхтарів слабко світиться, там, де він приклеєний до матраца, останній у довгій послідовності портативних робочих ліхтарів, прикріплених приблизно таким же чином. Тільки ті, що перед ним, усі темні. Мертві.

— Що ти бачиш, Ковалик? — запитує Діаз знову, коли я стаю на матраци й намагаюся пробратися до того кутка. Я незручно й хитаюся на плюшевій поверхні, яка нагадує мені про мою незграбну й панічну спробу втекти від жінки під ліжком. Мертва жінка, яка простягнула руку, щоб схопити мене за щиколотку. Це не було реальним, не так, як ми зараз визначаємо реальність, але воно було настільки ж реальним, як усе, що я коли-небудь відчувала.

— Не знаю, — кажу я нарешті. «Я намагаюся підійти ближче і…»

Купа одягу на краю тьмяного робочого світла, переважно в тіні, різко зміщується. У мене перехоплює подих, і я відступаю на крок назад. Моя нога застряє в щілині між парою матраців, різко вивертаючи щиколотку вправо.

Я падаю, перш ніж встигаю підхопитися, приземляючись на спину, і оберемок ганчір’я розширюється, розгортаючись, височіючи наді мною.

27

У тьмяному світлі мені потрібно більше часу, ніж потрібно, щоб виділити знайомі риси фігури, що висувається назовні. Сплутане та скуйовджене волосся, зазвичай золотава шкіра стала попелястою, розмазаною та брудною, і … яскраво-блакитні очі, які дивляться на мене.

Кейн.

Поки я намагаюся сісти, його рука злітає вгору, щоб заблокувати яскравість мого світла — тепер спрямованого на нього. Коли мені вдається звестися на ноги — моя права щиколотка тепер пульсує, — він відсахується, відскакуючи від мене.

Він худий, як скелет. Голодує.

Але живий.

Після стількох тижнів на самоті. Я залишила їх тут самих.

Я відганяю цю думку, щоб зосередитися на Кейні.

Я повільно встаю, скрегочучи зубами, ігноруючи відповідну пульсацію в щиколотці. Я тримаю руки вгору, показуючи, що не маю наміру шкодити. «Кейн, це я. Клер».

Але він не впізнає ні імені, ні мого голосу. Він стискається в куток кімнати, опускається на підлогу, вкриту матрацом, і згортається клубком. “Ні-ні-ні.”

Я бачу, як його рот рухається, навіть якщо я його не чую.

«Ковалик!» — кричить Діас. “Що відбувається?”

«Просто тримайся подалі», — кажу я. «Дай мені секунду». Більше людей тут можуть ще більше заплутати Кейна, якщо в його розумі залишиться щось, здатне розрізняти реальність. Або це може бути неможливо. Він — і Нісус — були самі, відколи я, очевидно, залишила їх тут. Потім Нісус помер — або був убитий, о Боже, — і Кейн залишився сам по собі. З усіх людей я найкраще знаю, що така ізоляція може зробити з розумом. І це без того, що є на «Аврорі» і спричинило це божевілля.

Сором гріє мою кров.

Я відкриваю засув на шоломі, і шипіння ущільнювача привертає увагу Кейна до мене. Він дивиться, наче я змія, яка збирається вдарити. Повільно рухаючись, я знімаю шолом і відкладаю його вбік.

Повітря затхле, пахне старим потом, свіжою панікою та немитою шкірою. А під цим їдкий сморід гнилі — він різко б’є по горлу, і я мимоволі кашляю.

Все це негайно переносить мене на двадцять з гаком років назад, і на мить я гублюся в темному коридорі, єдина жива людина на планеті за тисячі кілометрів і прислухаюся до неможливого шепоту голосу моєї матері.

Тоді Кейн кидається на мене, вискаливши зуби. “Забирайся!” Тепер його погляд здається різкішим, зосереджений на мені, а не на моєму невизначеному напрямку.

Я злякано підстрибую, але мені вдається подолати рефлекс відступити. «Кейн, це Клер. Ковалик».

Однак цього разу він, здається, без проблем упізнав мене. “Забирайся!” — реве він.

Спалах страху, змішаного з відчаєм, пронизує моє серце. Він знає, що я зробила, він не хоче мене тут. Навіть якщо це частина порятунку, це надто пізній порятунок.

«Кейн», — починаю я, вражено. «Вибач, я…»

«Я заходжу», — кричить Діас, і я роблю помилку, дивлячись на двері.

“Ні”, кажу я. «Просто дайте мені