Барнс С. А. - Мертва тиша, Барнс С. А.

«Розходьтеся. Ви знаєте, що шукати». Потім, коли члени її команди розділяються, обережно пробираючись через поле мертвих і встановлюючи аварійне освітлення на підставках, вона додає: «Знайдіть тих, хто в найкращій формі».

Я витріщаюся на неї. «Що ви…»

Але потім мою увагу привертають три тіла, щільно загорнуті в простирадла, з одного боку, позаду Діас, біля нижньої частини красивих гвинтових сходів на Платиновий рівень.

Розпач здавлює мене в горлі, і мої ноги здаються безсуглобовими й розхитаними, наче мої коліна можуть раптово зігнутися в протилежну сторону без попередження, коли я спотикаюся вперед, а потім спромагаюся побігти.

Я зупиняюся біля їхніх ніг. Їх три. Один труп високий і худий, це, мабуть, Веллер. Посередині Лурдес. А на останньому засохла кров забруднює простирадло біля голови…

З мене виривається тихий крик; жоден звук не відповідає цьому болю. Порожнеча тунелює крізь центр мого тіла, поки не здається, ніби нічого не залишилося.

Я їх підвела. Я привела їх сюди. Залишила їх тут помирати. Вони мені довірилися.

Діас уже стоїть поруч зі мною і намагається відтягнути мене назад, але в цей момент я не можу і не хочу зупинитися.

Перш ніж вона встигає втрутитися, я зімаю покриття з кожного з них. Веллер. Лурдес. Нісус.

Голова Веллера все ще має пошкодження від плазмового дриля. Очі Лурдес закриті пов’язками, точно так, як я пам’ятаю з того фрагментованого та пошарпаного спогаду. А Нісус…

Моя рука підлітає до рота в інстинктивному жесті, але її блокує мій шолом.

Нісус дивиться на стелю, його шкіра сірувата й злущується, але на обличчі вираз спокою та полегшення. Що заперечується кількома дюймами металевої викрутки та синьою пластиковою ручкою, що стирчить з його лівого вуха. Я одразу її впізнаю. Це наша викрутка з ЛІНИ, яку ми взяли з собою.

Від цього мені стає гірше. Я не знаю чому, але це так. Я опускаюся на коліна біля Нісуса.

У своїй голові я бачу їх. Веллер посміхається мені. Тонкі, елегантні пальці Лурдес літають над дошками, її спокійний голос над каналом у моєму шоломі, який каже мені зайти з холоду назовні. Нісус, який сяє до мене, ніжно проводячи рукою по дерев’яних панелях у коридорі Платинового рівня на «Аврорі». Він думав, що я дала йому найкращу, найдивовижнішу, унікальну можливість, дослідити Аврору.

І це було у його житті. І це його вбило. Моє рішення це зробило. Для них усіх.

Гарячі сльози котяться по моїх щоках, як рідкий вогонь. Усі ці видіння, сни, галюцинації, спогади, як би ви їх не називали, були правильними. Я не уявляла, що Нісус покінчить з викруткою, але це не змінює того факту, що він лежить тут переді мною, мертвий.

Можливо, ті психологічні оцінки мого дитинства були правильні. Я була необачною у житті, непридатниою для лідерства. Тому що мені було байдуже, що зі мною сталося, і вони пішли за мною. І я дозволила їм.

«Ходімо, Ковалик», — каже Діас, відчуваючи дискомфорт. «Ви знали, що це далеко не все». Вона обходить мене й вільно натягує простирадла на їхні обличчя. Це виглядає неохайно та незграбно порівняно з акуратною роботою, яку виконав Кейн. «Ми повинні продовжувати».

Я не рухаюся.

В чому справа? Ні, Кейна тут немає, акуратно закутаного та доглянутого, як інші, але його б і не було. Як останнього з живих, його знайдуть там, де він упав. І я не впевнена, що витримаю це видовище.

На мить я прагну забуття від пігулок, залишених у ящику у моїй каюті на Аресі.

«Я залишуся з ними. З моєю командою, — кажу я. Рід затримується на межі мого зору, перекладаючи вагу з ноги на ногу, але мудро тримаючи язика за зубами.

Але перш ніж Діас встигає відповісти, як десь позаду мене вибухає гучний тріск — короткі сплески, які йдуть один за одним. Я підстрибую, моє серце калатає. Мені потрібна мить, щоб визначити приглушений шум як постріли з пістолета, а не, скажімо, корпус, який несподівано розколовся.

«Припиніть вогонь!» — кричить Діаз, біжучи повз мене до своєї команди. «Що за біс?»

«У нас є рух», — каже тонкий голос у моєму вусі. «Я бачив… я бачив рух». Однак член команди звучить менш ніж певно.

“Де?” вимагає вона.

Я повертаюся, коли він спрямовує світло на кінці своєї зброї на вершину гвинтових сходів на Платиновому рівні. Там порожньо.

“Що ви бачили?” Я запитую.

«Я не… Я не впевнений. Може, жінка?» він каже. “Довге волосся. Біле пальто».

Я схиляю голову набік. Це звучить як… щось неможливе.

«Ти не стріляєш без мого дозволу», — кидає йому Діас. «У нас є місія, і вбити усіх, перш ніж ми її завершимо, — це не наш план».

Щось у цьому звучить не так, але я не можу зупинятися на цьому, незважаючи на те, що мої думки бурхливо уривчасті.

Я повільно підводжуся — усе тіло болить, ніби мене неодноразово топтали — і прямую до гвинтових сходів. Я маю перевірити, я маю побачити.

“Куди ти йдеш?” — запитує Діас.

Я ігнорую її і продовжую рухатися, зосереджуючись. Сходи - це напрочуд тісна та запаморочлива справа, легко промахнутися кроком і впасти. Я масштабувала зовнішню частину, використовуючи перила як точку відштовхування. Але я ніколи не піднімалася по них з увімкненою силою тяжіння.

На вершині я перехоплюю дихання від зусиль, і цей стан не покращується, коли я знову дивлюся на найближчий коридор Platinum Suite. Перегородка відкрита, втягнута в стелю, залишаючи передпокій темним і непроникним.

Інша, з правого борту, ймовірно, теж відкрита.

Це не дуже добрий знак, і все ж це те, що я очікувала знайти.

Але тепер я повинна переконатися сама.

Я прямую лівим коридором, тим самим, яким ми спершу потрапили до люксів і містка. Світло на моєму шоломі ледве проникає в темряву.

Позаду мене Діаз гавкає накази своїй команді, ідучи слідом. «Просто загорніть їх докупи!»

Двері з обох боків коридору досі закриті наглухо. Червоні хрестики на дверях, які позначають номери, які ми перевірили, і де ми з Кейном знайшли мертвих, залишилися на місці, хоча здається, що минули століття чи інше життя, коли я була тут востаннє. Це як повернення до місця поганого сну.

Ближче до кінця проходу світло мого шолома блимає на кривавому нашкрябаному посланні на стіні, і цього разу моєму мозку вдається вловити шаблон у підйомі та спаді розмазаних літер.

“Вибач”

Але хто б вибачався, особливо тут? У той час пасажири та екіпаж «Аврори» тонули в галюцинаціях, параної та страху.

Я настільки захоплена цією ідеєю, що ледь не пропускаю те, що прямо переді мною — край рушника чи простирадла, який трохи стирчить з-під дверей номера, найближчого до кінця коридору. Найближче до мостика.

Раніше цього тут не було.